Розділ «По той бік мовчання»

– Я помітив.

– Розумієте? Тому Вітя… Він майже ніколи не розповідав про дитинство. Все одно, що я, але у мене все набагато простіше. Батька я не знала, мати… Мати… Про неї я не хочу говорити, бо вже покійна. Ну, а Вітя? Здавалось, мав би пишатися своїм походженням, а ним пересмикувало від однієї згадки свого прізвища. Уявляєте? Хоча я довго не підозрювала, хто він.

Раптом посміхнулась, немов перегорнула сторінку фотоальбому:

– Ми ж познайомились на вулиці, ну майже… На воді. Я з подругами відпочивала на пляжі, а він прийшов зі своїми хлопцями поплавати – проти течії, і зіштовхнулись у річці. Хоча чому тут дивуватись? Я завжди така… замріяна… не помітила і наштовхнулась, вдарилася боляче, ще й облаяла, а він подивився так, немов вже знав мене – завжди. Пізніше жартував, що дочекався: кохання ледь не утопило! Він… він був… Уперше за моє життя з’явилася людина, котрій я по-справжньому була важлива – з усіма тарганами в голові, така, як є. То що я могла до нього відчувати? Та якби весь світ зникнув тоді, ми, мабуть, не помітили. Нікого і ніде. Навіщо інші? Може, тому мене й не дивувала відсутність друзів? До того ж, Віктор завжди стільки часу приділяв плаванню, марив ним, водою – то було його життя. Родина?…

Здригнулась.

– Вона з’явилася сама. Вже зараз розумію, що рано чи пізніше його батьки все одно утрутилися б, по-іншому і бути не могло, тоді ж… тоді була весна, красивий день, весь розмальований сонячними зайчиками, навіть небо спустилось до землі, і ми гуляли в ньому, їли морозиво, а заразом танцювали, мов божевільні, а потім…

Я й злякатися не встигла, як ми вже сиділи на задньому сидінні дорогого авто, а Вітя до болю стискав мою долоню у своїй. Його батько… він навіть не озирнувся до нас, сидів попереду й розстрілював словами. Я… я… вперше відчула себе настільки непотрібною, нікчемною, нулем. Хіба ж такі, як я, є люди? Нуль. І Віті заборонили наближатись до об’єкта Нуль. Не варта, щоб до неї й озирнулись. Хоча… того самого дня я удостоїлась такої честі з боку його матері. Очевидно, вирішили діяти так, щоб стовідсотково. Після її очей я милася годину, ридала й терла шкіру до синців, й ніяк не могла збагнути, що ж такого учинила, аби мене так люто ненавиділи.

– А він?

Схилила голову й зітхнула:

– Заходився воювати зі своїми вітряками. Тоді вперше я по-справжньому його злякалась… Його лють… її неможливо було контролювати. Тепер вже розумію, що мала би піти… але я не змогла, бо він… загинув би. Знаю, дико. Але… то було так. Вже назавтра нас потай обвінчали в церкві, ми переховувались, як підлітки, часто переїздили. А Вітя… він по-справжньому боявся за моє життя. А я сміялася… просто… немає двох смертей. З дитинства знала про свій діагноз. Звикла. Важко повірити, але навіть до думки про можливу смерть звикають. Йому ж не зізнавалась, просто жила, а через рік, тобто цього червня, народилася Оксанка. Двадцятого числа.

– Два… дцятого?

Здивовано підняла брови:

– Так. Вже… після того, як… – замовкла.

Тиша згортала у сувої дим. Не може бути стільки збігів. Не буває.

– Ви пробачте… Я досі не змогла… прийняти те, що він… убивця.

– Він.

Заховала обличчя у долонях, захиталась, а дихала так часто, що легені не встигали приймати й випускати з себе кисень.

– Знаю… знаю. А вірити не можу, бо якщо повірю, то…

– Чому він це зробив?

Її очі… тужили, зовсім, як вода у озері, у тому самому, де не стало його дівчинки. Потім заговорила – швидко-швидко, немов боялась, що зупиниться: