Розділ «Вільям Шекспір СОНЕТИ»

Ні він, ані його мара-дорадця,

Що сил йому дає під ніч глуху,

Не можуть, як звитяжці, вихваляться,

Що я заслаб і змовкнув од страху.

Я лиш тоді запав у без'язиччя,

Як вірш його явив твоє обличчя.

Прощай, мій скарбе, й сам себе храни,

Собі ціну спізнав ти досконало;

Тієї я не варт і півціни,

Що не було моїм, моїм не стало.

Та й чим ти мій? Лиш тим, що сам мені

Подарував клейноди свого раю?

Але багатства ті надгородні —

Як незаслужені — я повертаю.

Ти, що не знав собі ціни колись,

В моїй особі помилився, мабуть,

Свій скарб собі вертаєш — подивись:

Змудрілого сяйливість власна вабить!

Ти був, як сон облесний. Вже не сплю:

Я тільки в сні був рівня королю.