Розділ «Вільям Шекспір СОНЕТИ»

СОНЕТИ

Ми прагнемо, щоб не помер ніколи

Сяйнистої краси рожевий цвіт,

Щоб він, дитя Троянди ясночоле,

В нових бруньках приходив знов на світ.

А ти, задивлений у власну вроду,

її годуєш пломенем своїм;

Горить — але скажи, кому на шкоду? —

Душі твоєї пребагатий дім.

Ти, хто весні сьогодні пишна пара,

Змарновуєш у пуп'янку життя,

Як той багатий, та нещасний скнара,

Що стлумлює в собі ясні чуття.

Світ пожалій, не зводь красу до гробу:

Віддай природі борг — свою подобу!

Як сорок зим торкне твого чола,

Пориє зморшками лице прекрасне,

І молодість, що сяяла й цвіла,

Немов ліврея пишна, зблякне й згасне,