Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

вогонь твій підведеться наді мною,

неначе білий пантеон в саду

під владою смеркання мовчазною.

У поглядах твоїх постане тьма,

страждатимеш, мов чистота боляща,

котрій розради з каяття нема.

У тебе совість буде — ніби хаща,

де докори — неначе псів лая;

там бронзова сльоза впаде твоя.

Немов святі поети у в'язниці,

заснули кров'ю збризкані тополі.

Отара пагорбами йде поволі,

згасають небеса огненнолиці.

Старий пастух вдивляється у кволі

останні промені — його зіниці

відбили муки світла, і зірниці

спахнули в них, як невтишенні болі.

Сирітства мить закінчується. Мряка

в це погребіння входить, тихе й мляве.

В дзвіночків дзенькіт, як смеркання тьмаве.