Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

і довгі язики води той час накрили,

той місяць, що для нас мав щастя принести.

Завчасна осене, свистячі соти листя,

коли над селами ваш стяг замайорить,

жінки, співаючи, прощаються з річками,

в бік Патагонії ржуть коні на полях.

А на твоїм лиці росте вечірня квітка,

любов'ю живлена, нестримна і в'юнка,

вона підноситься поміж підкови неба.

Люблю не лиш тебе, але й печальну осінь,

що так повільно йде і сіє кров свою

ультрамаринову в тумани й мряковиння.

Як я помру, а ти живою будеш,

як ти помреш, а я живим лишусь,

більше землі не відддмо скорботі,

є тільки та земля, де ми живем.

Пил на пшениці і пісок пустелі,

час, вітер і мандруюча вода

несли нас, як посіяну зернину, —

могли б ми розминутися навік.