Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Твої думки — о сяюча тривого! —

то сніг ковзький у славі чистоти,

а серце — то голубка, що в світи

полинула з ув'язнення сумного.

Вже в обширах небесних без оков

мелодія вітрів благоуханна

тече, мов ранку росяний покров.

Там гори світла і лілеї рана,

а тут на згині туги і розмов

гірлянду смутку ми плетем щорана.

Намарно жду я на твого листа,

любове сну мого, живуча смерте,

плекаю з цвітом прагнення відверте

забуть тебе, та в'яне цвіт і мста.

Повітря — невмируще, а плита

незряча — тьму з її очниць не стерти.

І мерзне серце, в глибині роздерте,

від місяця, що сяйвом пригорта.

Але я вистраждав тебе. В двобої

з собою сам — над образом твоїм —