Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Як солодко в душі хтось гомонить!

Там, де пливе твоя бездушна врода,

я біля квітки ляжу під блакить.

І пожовтіє річка темновода,

а кров моя пов'ється, наче нить,

по хащах мокрих, де не спить природа.

Хто скаже, що ти був? З якої речі?

Тоді, як день без тебе постає,

два голоси бринять — годинник б'є,

і вітер тягне стогони старечі.

Безумство нарду, ніби цвіт хуртечі,

затоплює бліде чоло твоє.

Людино! Болю світла! Де ти є?

Вертайся, ставши серцем порожнечі!

Стань місяцем, і плід його сумний

я кину в річку, повну позолоти

від риб червоних і палючих мрій.

А ти вгорі, де холод не збороти,

забудь мене і всі земні марноти,

Джокондо неповторний, друже мій.