Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Так я жадаю бачити, кохана,

Очей твоїх проміння, що горить,

Як сяйво днини весняного рана.

Воно порозганяє хмари вмить,

І хоч недобра доля ще гримить,

Вже човен мій несе блакить рахманна.

Пізнав мій зір, навиклий до омани,

Тих двох сестер: ще дівчинка одна,

А друга — жінка знадлива, ставна,

Обидві — цвіт краси і честь Любляни.

Я кинувся тікати. Давні рани

Знов заболіли. Дика звірина

Так від ловців тікає, як вона,

Колись підстрелена, їх знов догляне.

Тікав я, бо згадав, як навесні

Венера й Купідон мені стрілою

Послали в серце болі навісні.

Подумав я — боги переді мною:

Амуром те дівча здалось мені,

А жінка — Афродітою сяйною.