Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

вже й нам готуються святочні шати.

Тканину чорну міряють і цятку

для знаку роблять пальчиком твердим.

І плаває вже тіло, наче дим,

у прірві сну, в сонливім прапочатку.

А покоління вірять калачам.

І сльози вовчу темряву очам

вертають, сіль злизавши доброчинну

з дна сплаканого зору. Без кінця

в тілах товчуть спадковий мак серця,

мак непробудного спання й спочину.

Як вітер дме, що аж у вухах дзвонить,

рілля вже знає: сіють — не тремти,

так, ніби довгі тягнуться хвости

за кіньми, що їх осінь вдалеч гонить.

Земля читає між рядків — несита,

зернину на язик вона кладе,

як ту монету, проковтне і жде,

що там озветься письменами жита.

Корінчик у підсвіття знає путь.