Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Мене відкинув луг війни, повіки

Твоїх очей не затулю навіки,

Та чим я завинив, чим завинив?

Не пожаліла на дорогу солі,

Сипнула так, що з розуму звела.

Гориш, зимо надкамська, добра й зла,

А я самотній, наче вітер в полі.

Дала б хоч хліба, матінко! Доволі

Снігів, неначе товченого скла.

Важка моя торбина, хоч мала, —

Півпуда горя і шматок недолі.

Я ноги відморожу. На кору

Вже схожий одяг мій, і серце гине.

Тобі однаково, а я помру.

Скажи, нащо мені твої перлини?

Як сріблом цим себе обороню

Вночі, на чорній Камі, без вогню?!

Це снилося мені і сниться це мені.

І це мені колись іще не раз присниться,

Довтілиться вві сні, неначе дня дивниця,