Розділ «9»

— А хто їх любить? Гидота рідкісна. Я колись бачила кажана зблизька — бридкішу істоту уявити важко.

— Ми вже прийшли, — Наталка поспішає вперед. — Орест чекає, гляньте.

— Швидко ж вони впорались! — Мар’ян дивиться на Аліну, і серце йому стискається. Дівчина не звертає на нього уваги.

— Може, там нікого й не було, вони поникали-поникали, та й повернулися, облизня впіймавши. Варто було заради цього їхати чортові на роги, гроші розвозити.

— Маєш рацію. Глянь, Наталка побігла, аж спідниця замаяла. А ти куди?

— Піду трохи поблукаю, — Аліні хочеться побути самій, її втомлює товариство. — До вечері повернуся, отож я сьогодні вам не куховаритиму, хай хтось інший.

— Піти з тобою? — Мар’янові не хочеться відпускати Аліну, вона вабить його.

— Ні, не варто, — Аліна поспіхом звернула в ліс. — Знаєш, я інколи маю побути сама, я втомлююся від людей, вибач. Я просто хочу побути сама.

Аліна заглиблюється в ліс. Вона боїться, що Мар’ян піде за нею, тому поспішає. Власне, для не вельми товариської особи вона трималася напрочуд ґречно, навіть нікого не послала подалі — ну, майже нікого. Але вона втомилася. Втомилася від розмов, від необхідності тримати рівновагу і якось спілкуватися, втомилася від тривоги, що зачаїлась отут. Їй хочеться просто сісти десь осторонь і помовчати.

Аліна йде лісом. Тиша не хвилює її, як не хвилює її самотність. Ось плюскіт води — вона йде на той звук і опиняється на березі чи то великого струмка, чи маленької річки. Вода плине швидко і невтомно, піниться й блискотить. Аліна сідає на пісок і знімає взуття. Вода обпекла її ноги таким холодом, що дівчина аж задихнулася від несподіванки й болю.

— Холера! Яка ж ти холодна!

Та холодна вода таки зробила свою справу: ноги вже не втомлені й не болять. Аліна відсувається від води та лягає на пісок, перебираючи пальцями округлі камінці.

Аліну зачаровує блиск води, вона відчуває, що не хоче повертатися до того осоружного трикутного будинку, де повно порожніх кімнат, пилу і чужих речей. І тьмяних дзеркал, що бачили так багато.