Розділ «7»

— Це як подивитися. Може, й нічого, якщо в міру. Але ж як я не старалася, догодити не могла. Бачиш, у мене є брат. То — взірець усіх можливих і неможливих чеснот. А я — так, доважок.

— Ти що таке кажеш?

— Це не я, це мамуся каже. — Віка гірко розсміялася. — Знаєш, спочатку, коли була ще малою, переживала, старалася робити все якнайкраще, та недоліки знаходились, мене тикали в них носом — і все. А Ігорьок розумник, Ігорьок талант! А потім якось я спитала в себе: якщо я все так погано роблю, то навіщо мені це треба? Хай робить Ігорьок! Він же талант, а я вже якось обійдуся.

— І що?

— Мамуся відвикла від хатньої роботи, отож квартира заросла брудом, бо я пішла жити до подруги. І таточко вперше за кілька років задумався: а чи дійсно все було так погано, як казала мамуся? Але я не повернулася, плювати мені на них. Живу тепер в свого хлопця, він мене розуміє, цінує і ніколи не принижує, а я собі вчусь і не згадую про них.

— Бо вони розтоптали тебе?

— В точку. — Віка киває різнобарвною зачіскою. — Саме розтоптали. Уяви картину: гості, колеги з кафедри, мамуся розхвалює досягнення Ігорька. Хтось каже: а я бачив вашу Віку в музичній школі на концерті, в неї — найвища оцінка, талант!

— І що?

— Мамуся запихає в рот олів’є, що приготувала я, і переводить розмову на щось нейтральне, так, між іншим, кинувши, що я нетіпаха. І от десь в шістнадцять років до мене дійшло: я їм не потрібна. Я їх не цікавлю. Вони всі самостверджуються за мій рахунок. Вони мною просто користуються, тож хай наймуть краще хатню робітницю, чи як там знають. В мене своя дорога, я сама в себе одна. А іншого життя в мене вже не буде.

— І що тепер?

— А нічого. Вони спочатку вдавали, що мене й не було в їхньому житті. Ігорьок для мамусі понад усе, а таточко — ганчірка, а не мужик. Щоправда, мати регулярно влаштовує мені сцени — здебільшого по телефону. Я таке про себе чую, що вуха в’януть. Не знаю, навіщо їй те потрібно. Вона, мабуть, просто любить принижувати людей. Я гадаю, мати — закомплексована психопатка. Але на людях — така мила і люб’язна, що нікому й на думку не спадає, що вона може бути іншою.

— Тобі сумно?

— А ти як думала? Не те що сумно, а образливо. Навіщо було мене народжувати, якщо я їм не була потрібна? Я про життя не просила. Власне, я зараз розумію: матінку психіатрові не завадило показати б, але де там! Та хай тепер як хочуть, мені до них діла нема. Я звикла покладатися на себе. Беру роботу — в мене комп’ютер є, якось живу. І хлопець у мене — супер. А в маман зараз гормони зашкалюють, тож хай Ігорьок і таточко сьорбають її клімакс — повною ложкою.

— Ти злишся.

— Маєш рацію. Злюсь. Ненавиджу їх всіх.

— З ненависті не виростає добро.

— Ну, це спірно. Іноді ненависть дає сили йти далі. Спитай у Сабрини.

— В її душі немає ненависті. Але й любові теж немає. Її душа наче спить.

Наталка дивиться, як за вікном густішають сутінки. Вона знає: та темна лісова дорога десь там. Вона чекає її. Серце Наталки несамовито калатає.

Вона заплющує очі. Із темряви виринає бліде обличчя. Це чоловік. Він неймовірно вродливий. Довге темне волосся спадає на плечі, довгасте тонке обличчя і тверда лінія підборіддя, гарно окреслені вуста та густі темні брови врозліт. Очі його опущені, й Наталці стає страшно. Вона боїться того погляду, але знає, що має побачити. Мусить. Це обличчя надто гарне, надто досконале… Чоловік підіймає вії, і Наталка нетямиться з дива. На неї дивляться сині сумні озера. Якась здавніла мука, невимовна туга в цих глибоких синіх очах, і дівчина переймається тим сумом. Їй хочеться… вона сама не знає, що за дивне відчуття входить у її істоту. Їй раптом стає так спокійно і радісно, наче вона віднайшла щось давно загублене, але дороге її серцю.