Розділ «20»

Голос Золтана губиться в темряві зали, тільки скло дзеркала поблискує. І Золтан розуміє, що батька вже немає, і він ніколи більше не почує його гримотливого голосу, не побачить, як в’їжджає він у ворота цього замку — великий, в срібних обладунках, верхи на вороному коні, а позаду суне його почет — нечисленний, бо хто ж зважиться напасти на князя Алмоша? І ніколи більше не обіймуть його міцні батькові руки.

— Ти помер, а я не попрощався з тобою…Ти помер серед чужих, мене поряд не було. Пробач мені…

Туга, така важка і невідворотна, впала Золтанові до серця, заполонила його. Його батько піклувався про нього, а помер сам, серед чужих, марно шукаючи очима свого сина. І нічого вже не можна повернути, нічого не можна виправити.

Золтан витирає запилене скло, наче від цього залежить щось важливе. Він бачить в дзеркалі своє бліде обличчя і якось відсторонено, наче про когось чужого, думає: таке гарне обличчя! Він раніше ніколи не переймався, чи гарний він, хоча багато хто вихваляв його красу, та Золтанові до того було байдуже. Яка різниця, чи він гарний на вроду?

Наразі дзеркало зблиснуло яскравіше, і Золтанові здалося, що він божеволіє. Перед ним чомусь з’явилося величезне освітлене вікно, Золтан навіть не знав, що бувають такі величезні вікна. Скло було дорогим, дорожчим за золото, а таке величезне — страшно подумати, як і хто зміг його зробити. Золтан стоїть поруч із дівчиною — високою, такою високою, що він їй хіба до середини вуха дістає. Дівчина вбрана в якісь дивні штани і сорочку яскраво-зеленого кольору, волосся зібране так, як і в самого Золтана, перев’язане на потилиці. Чіткий профіль, великі гарні груди, що напинають тканину сорочки, — Золтан зачудовано дивиться на дівчину, а вона навіть голову в його бік не повернула, бо зазирає у вікно. Золтан теж дивиться у вікно — і раптом бачить, як Мілена, його Мілена, пливе, не торкаючись землі, між дивної форми кріслами, схиляючись до жінок, що сидять у них, — як метелик літає з квітки на квітку. Тільки цей метелик робить щось страшне. Очі Мілени — червоні й задоволені, сережки, що їх подарував їй до весілля князь Алмош, — діаманти з перлинами, вони колись належали Раді, Золтановій матері, — кидають на її обличчя живі відблиски, а більше в цій кімнаті немає нічого й нікого живого. Дівчина поряд гупає кулаками у вікно і пронизливо кричить. Золтан, відсахнувшись, падає — книжка вислизає з його рук, він тремтить, як у пропасниці, а темний покій стискає навколо нього морок і тишу.

Золтан піднімає з підлоги згорток із книжкою і йде, навіть не озирнувшись. Більше ніяких дзеркал. Він знає, що дівчина, яку він бачив, — нова жриця Баст, наступниця Хенхенет. Тільки жрець Анубіса і жриця Баст можуть зазирати крізь дзеркала: він — тому що дзеркало теж Брама, вона — тому що Баст дала людям дзеркала. Так сказано в книзі.

Надворі вже вечоріє. Золтан вбрід переходить потічок, його чоботи, пошиті князівським чоботарем, навіть не змокли. Золтан із жалем згадує, скільки челядинців товклося в замку і як вони подеколи дратували його своєю метушнею, а зараз і рад би був, та бач…

Дорога веде його лісом, і Золтан іде помірним кроком — так, аби бачити все навкруги. Щось змінилося відтоді, як він був тут востаннє, та не так, як казала Хенхенет. Чому вона казала, що світ змінився повністю? Ті самі ялини, та сама дорога лісом, камениста і сіра, ті самі трави… Тільки тиша така, що аж видзвонює. Не чути гойкання пастухів і голосів трембіт на дальніх полонинах, не скриплять вози, що везуть збіжжя у млин, не реве худоба, навіть птахів не чутно… Золтан виходить на край долини і спиняється. Там, унизу, стоїть будинок, що нагадує піраміду Та-Кемет. Сірий величезний моноліт із скляними стінами, перевитими кам’яними поясами. Золтан рішуче прямує вниз. Він знає одне: Обранці мають бути там, Хенхенет ніколи не брехала йому. А отже, пророцтво справдиться.

Він підходить до будинку, піднімається широкими сходами і ступає в залу, застелену килимами. Тут порожньо, та Золтан чує голоси, молоді й веселі, і вслухається в мову, якою говорять, — русинська, тільки якась дивна русинська.

Золтан чомусь радіє — оце чи не вперше радіє, чуючи голоси людей. Йому хочеться побачити їх, і, може, серед них є та гарна чорнява дівчина з величезними сумовитими очима, так не схожа на Мілену… Золтан притискає до грудей книжку. Ану ж вони не схочуть прийняти його, ану ж не зрозуміють?

— Спагеті, либонь, уже вистигли і кригою покрилися. А соус доведеться розігрівати.

Дівчина, що випурхнула на сходи, висока, гінка і гарна, вдягнена у вузенькі блискучі штани та тісну кофтинку, теж блискучу, в косу вплела срібного дзвіночка, що жалібно дзвенить, сумуючи за спокоєм.

— Нічого, Ліко, розігріємо. Треба серветок пошукати, в нас ще є десь ціла пачка, мабуть, у шафі.

Вони раптом зупиняються, втупившись поглядами в Золтана, а він роздивляється їх спокійно й зацікавлено.

— Золтан!

Маленька постать летить сходами, чорне волосся хмарою в’ється навколо смаглявого обличчя, темні очі сяють йому назустріч — це ті самі очі, що співчутливо зазирали йому в душу, відколи він прокинувся у замку сам.

Він простягає руки до дівчини, йому до щему хочеться торкнутися її, вона тепла, жива і справжня, а вона спиняється за крок до нього, зашарівшись, і Золтан робить найважчу річ за все своє життя — крок їй назустріч. Їхні руки сплітаються, і чомусь він знає, що саме ця дівчина — для нього, саме її чекав він сім століть, аби грітися в лагідному її погляді, в якому є Знання.

— Мене звати Наталка.

Золтан мовчки киває. Якщо вони говорять повільно, він розуміє. Русинська мова змінилася, та все одно не так, щоб він не міг зрозуміти.

Мовчанка затяглася. Обранці дивляться на Золтана мовчки, не вороже, але уважно і прискіпливо.