Розділ «20»

Золтан вже все для себе вирішив. Він не хоче бачити ні Мілену, ні старого цигана. Власне, він хоче тільки одного: замкнутись у спальні й послухати, що скаже Хенхенет. Мабуть, тепер це буде якраз вчасно.

Спальня темна й запліснявіла, та Золтанові байдуже. Він зачиняє двері і сідає на ліжко. Темрява струменіє, обтікає його, та він знає, що невразливий для Тих. То що там торочить Хенхенет?

«Вони прийшли від первісного Хаосу, від Темряви. Вони присвячені Хаосу. Вони — інші, і Ті, хто з Ними, — прокляті. Вони плодять собі подібних, випиваючи їхню кров. Тих, що з Ними, вбити легко. А Їх смерть — в руках Долі і Темряви. Той, хто здіймає руку на Них і Тих, що з Ними, чинить справу, вгодну богам».

— Отже, це Ані — присвячений Темряві? — Золтан задумливо дивиться у вікно. — А Мілена вразлива… Я повинен повернути Мілену туди, де вона й має бути, інакше навіщо б стара жриця гризла мені голову! А власне, чому вона взагалі причепилася до мене?

— Бо ти присвячений Тоту, йолопе.

Голос Хенхенет прозвучав так ясно, що Золтан здригнувся і заозирався. Але скрізь порожньо. Темрява густа і пахне пилом та пліснявою. Десять віків минули, як один рік! Є від чого збожеволіти.

— Отже, мене прийняв Тот? Бог-павіан, меткий і цікавий? Це честь, — Золтан дивиться в очі місяця, що зазирає у вікно. — Хенхенет, ти ж була жрицею Баст, верховною жрицею в храмі Бубастіса. А Обранці, кому присвячені вони? І як так сталось, що я все бачу? І ніби аж пам’ятаю, як пахли храмові коридори і одяг храмових повій.

— Бо в тобі тепер — душі тисячі жерців Тота. Ти — Зрячий, і ти замикаєш коло. Ти покликав мене з Небуття, і я передаю тобі Знання. Тепер душа моя спокійна, — Хенхенет стиха сміється. — Тепер я відпочину. Я все життя боролась проти Них, і все своє посмертя не маю спокою, тиняючись між світами за тобою і Обраними. Тепер ти.

— Але чому я?!

— Тому що ти — перший, хто вимовив моє ім’я після тисяч літ забуття. Бачиш, мене вже немає, а Вони — є. Його час ще не прийшов, Він має дочекатися Сімох. А Ті, що з Ним, тобі підвладні. Піди і вбий. Вони множать зло, а отже, годують Темряву. А я тепер спокійна. Тебе прийняв Тот, а нова жриця Баст теж уже тут, тепер ви разом подбаєте про все. Пали багаття і лий солодке вино — ото й усе, що вимагає Тот, пали багаття і танцюй — то для Баст. І боги не залишать вас усіх.

— Ти покинеш мене?

— Так, — Хенхенет зітхає. — Мені вже час. Я виконала своє призначення — звела саме тут і зараз Обранців і Восьмого, не можу ж я все робити за вас? Я й так надовго затрималась, хотіла з тобою, дурнем, попрощатися. Скажи, чому з тисячі імен померлих ти вимовив уголос саме моє?

— Воно видалося мені дивним.

— Краще б я не питала. Прощавай. Вимовляй іноді моє ім’я.

Тиша починає тиснути на Золтана з усіх боків, та він на те не зважає. Він відчуває страшенну самотність і порожнечу. То голос Хенхенет затих у його думках. Вона пішла.

Золтан бере до рук книгу, обгортає її шматком оксамиту, спускається сходами. Ані з Міленою ще сплять, він відчуває їх сон там, у підземеллі замку. Він іде темними засміченими коридорами, повз численні покої, які колись були його, а тепер він не хоче навіть зазирати до них, хоча подекуди його погляд вихоплює знайомі речі — зброю, гобелени чи килими, різьблені меблі, розкиданий одяг… Він не відчуває жалю, бо, мабуть, не вміє — він нудився в цьому величезному замку, він почувався тут, як у могилі, змушений вершити князівську владу. Він був невільником цього замку, своєї влади, батьківської любові, кохання Мілени. Аж тепер він може піти.

Блиск дзеркала привернув його увагу. Він підійшов до стіни і потер рукавом сорочки срібну важку раму, потемнілу від часу, провів рукою по запиленому склу. Це дзеркало подарував йому батько — привіз звідкись як здобич.

Батько часто дарував Золтанові різні коштовні речі, бо йому подобалося те, що він не шаленіє від них. Батько завжди намагався зрозуміти Золтана — єдиного із своїх дітей, кого любив беззаперечно і без страху розчаруватися. Князь Алмош чуттям старого вовка знав, що Золтанові ніколи й на думку не спаде посягати на його князівську владу — бо той був байдужий до влади, будь-якої. Алмош знав це, і його жорстоке серце відігрівалося біля сина — єдиного з усіх, хто любив його, попри всі князівські привілеї, просто за те, що він — його батько.

При згадці про батька Золтан посмутнів. Князь Алмош, жорстокий і страшний у гніві, якого боявся цілий край, перед яким тремтіли королі, насправді не був таким, як про нього думали. Золтан згадував смерть матері, коли батько, посивілий і смутний, ходив замком, притискаючи його, ще малого, до грудей. Золтан досі пам’ятає, як нерівно і тужно билося тоді батькове серце — і як він, малий, плакав замість нього. Саме тоді їх зв’язок став нерозривним і вічним. Саме тоді батько й син відчули, що тільки вони є на цьому світі, де скрізь вороги, навіть рідні по крові, та довірятися можна лише один одному.

— Батьку…