Розділ «2»

— Всі?

— Так. — Мар’ян робить хід. — Не в плані зваблення, а так. В них щось є — у цих трьох.

— Безперечно. А чому в нашої гостинної господині таке дивне прізвисько? Її ж, здається, звуть Аліною.

— Так. Вона стриптизерка, а то її псевдонім.

— Стриптизерка?! Святий Боже! От ніколи б не подумав…

— І не думайте. Вона ж не повія. Повії в залі, а ці — на подіумі, до них — зась. Я тамтешні правила знаю. — Мар’ян знову робить хід. — Дивне підібралось товариство, еге ж?

— Не знаю навіть, що сказати. А що, власне, дивного? Я думаю, все буде гаразд.

Мар’ян промовчав, та викладач розуміє, що з ним не погодились. Тривога гніздиться десь глибоко, Орест і сам не розуміє її причини, та що з того?

— Гадаєш, будуть проблеми?

— Не з цими трьома, та є ще три. Вони зовсім інші.

Наталка не може заснути. Важкі передчуття гнітять її, вона крутиться в ліжку, намагаючись спекатися якоїсь дивної колючки в серці. Невже знов починається «це»? Наталка злякано зіщулюється під ковдрою. Ті жахливі видіння, що переслідують її вже кілька років. Кров, жах, темна дорога, стіною дерева і щось потойбічне, страшне женеться за нею. Наталка ніколи нікому не казала про це. Вона знає, що це не сни, але їй ніхто не повірить — вважатимуть за божевільну. А вона знає, що вміє бачити майбутнє. І ось тепер воно знову прийшло до неї.

«Я можу не їхати разом з ними. — Наталка здригається від жаху. — Адже це буде, там це станеться, я знаю. Але ж саме мені були видіння, отже, я маю їхати. Від долі не втечеш. Те, що має статися, станеться обов’язково».

Наталка нараз згадує про свого дідуся Якова. Він живе в Зеленім Яру, старий і сивий. Він знає все на світі. Він допоможе.

З цією думкою вона засинає. Їй сниться темна лісова дорога і кров. Наталка квилить уві сні.

— Ти чого сюди прийшла?!

Висока, товста і неохайна, тітка Циноті нависає над Наталкою, наче темна хмара. В цьому величезному недоладному будинку не люблять ні Наталку, ні її батьків, вважаючи їх зрадниками. У циганів заведено триматися своїх, шанувати звичаї та коритись їм, а Наталчині батьки порушили все, що тільки можна порушити. Замість того, щоб залишитися в сім’ї і займатися родинним бізнесом, вони пішли поміж гаджьо. Адже Наталчина мати мала б вийти заміж ще в чотирнадцять років, народжувати дітей і шануватися, а натомість пішла вчитися, покинула рідню і десь там знайшла собі чоловіка — слава Богу, теж цигана, не гаджьо, та все одно нерівню. І вони обоє вже не цигани, а чужі. То чого сюди швендяти їхній дочці?

Циноті не любила і не розуміла сестру. І не розуміла, чому голова родини, її батько, дозволив Яні так вчинити. А вже племінницю Циноті не терпіла на дух. Щось було в тій таке, що не давало змоги поглянути їй в очі. Циноті боїться Наталку, відчуваючи в ній незрозумілу силу, адже Циноті — ворожка, і непогана, тож на таких речах знається.

— Тобі нема чого тут робити.

— Мене кликав дідусь Яків.

Наталка сміливо входить у будинок. Просто навпроти входу — величезна кухня, в якій пораються кілька жінок. Це — невістки. Всі вони вороже дивляться на непрохану гостю, але мовчать. Старий Яків — голова родини й барон, його слово — більше ніж закон. То вже з розряду скрижалів.