Розділ «19»

— Чорт, це просто болото якесь! — Ліка розтирає собі скроні. — Куди не поткнешся, скрізь якась напасть чекає не дочекається.

— Так. Але тепер будемо обачніші, — Наталка вдивляється в холодні очі Аліни. — От я все думаю, чому на тебе все це діє найменше?

— Гадаю, в мене імунітет проти будь-якого насильства. Я за старою звичкою повсякчас чекаю чогось поганого, отож перебуваю постійно напоготові. А я здатна дати відкоша, якщо припече. Щоправда, тепер, схоже, пектиме значно частіше.

— Можливо, це відповідь. Ходімо, поглянемо, що робиться в нас під вікнами.

Вони йдуть далі. Ось вже видно вікна їхніх спалень. Трава, проросла крізь купу старого листя, неприм’ята. Тут немає нічого. Порожньо. Тільки під лавкою лежить щось невеличке, зелене — Наталка обережно вивільняє це з обіймів трави. Це звичайна собі гумка для волосся.

— Це Катина, — Рита перелякано дивиться на гумку, наче то — отруйна змія. — Тільки в неї були такі яскраві, вчора я бачила.

— Вона могла викинути її з вікна, — Мар’ян не любить ускладнювати.

— Ні, — Рита вперто стоїть на своєму. — Зелена в неї була одна. І вчора вона була на її немитому волоссі.

— А це означає, що наша краля побувала тут уночі, — Аліна міряє поглядом відстань до вікна. — Схоже на те, що вона тепер вміє літати.

— Це жах, просто жах! Я більше не можу! — Віка закрила руками обличчя і хитається з розпачу. — Я прошу вас… Я дуже прошу: ходімо звідси. До того часу, як стемніє, ми вийдемо до траси, що веде на Мукачеве. Ходімо! Я не можу більше…

— Віко, припини, — сердито супиться Ліка. — Ти ж розумієш: ми не можемо піти. Ми всі це знаємо. Ми маємо вирішити проблему.

— Я нікому нічого не винна! — Віка люто стискає кулаки. — Я чомусь усе життя була винна: батькам, братові, дідькові лисому… Але я нікому нічого не винна. Це моє життя. Я про нього не просила, але якщо вже маю його, то воно моє, тільки моє. І тільки я вирішую, що і кому я винна. А мені не дали права вибору. Власне, нікому з нас не дали. Та я не хочу сидіти тут і чекати, доки прийде Катя, зазирне у вікно і викличе мене на двобій. Тому ви собі як знаєте, а я забираюся звідси до бісової матері. Просто зараз.

— Добре, — Наталка дивиться на Віку з жалем. — Ходімо. Просто зараз.

— Як? — Мар’ян скинувся. — Хоч речі візьмімо. Гроші, документи…

— Не треба. Ходімо.

Наталка рішуче бере Віку за руку і простує до виходу. Вони йдуть через парк, виходять на дорогу і йдуть у бік того шосе, яким сюди дістались. Ось проминули поворот, вийшли на дорогу. Вона знайома, біжить вниз, визираючи з-під сміття.

Вони йдуть все далі й далі. Ось уже має бути поворот на трасу, а там кілька кілометрів — і велика шосейка прийме їх у свої обійми. І всьому кінець. Грець із ними, з документами. Віка вивільняє долоню і біжить уперед — швидше, швидше з цих страшних гір. Ось, іще мить…

Вона спиняється, не вірячи своїм очам. Це знову дорога біля пансіонату. Онде видніються зарості шипшини і засмічені алеї. І трикутна будівля височіє, наче мавзолей. Віка в розпачі стискає пальці.

— Не може бути! — Орест вражено озирається. — Може, тут є ще якась дорога? Може, ми випадково помилились і пішли не туди?!

— Ти хоч сам у це віриш? — Віка приречено опускає свою різнокольорову голову. — Ні, це кінець. Він нас не випустить. Чи Вони? Нам треба повернутись і дочитати те, що там написано. А ми гаємо час на дурниці.