Розділ «17»

— Гасіть світло, — Аліна вкрилась ковдрою майже з головою.

— Зараз, — Мар’ян швидко гасить лампу й пірнає в ліжко.

Вони зсунули ліжка, і тепер Мар’ян поряд з Аліною. Але їм так страшно, такий жах скував їх, що вони просто щільно притискаються одне до одного.

— Я не зможу заснути, бо тепер знаю, що Вони там, — Ліка тремтить, притиснувшись до Ореста.

— Ти спробуй, — Аліна гладить подругу по руці. — Заплющ очі і спробуй. Треба відпочити, всім нам.

— Так. Я спробую.

Але спроба не вдалась. У вікно кімнати, завішене гардиною, крізь туман зазирає місяць. І на його тлі виринає обличчя.

Воно все ближче, ближче, люди в кімнаті вже чують, як чиясь долоня намагається продавити скло, та безуспішно. Тоді обличчя прилипає до скла. Вони бачать червоні очі. То жінка. Вона нічого не каже, тільки дивиться. Але й цього досить, бо той погляд пропікає їх наскрізь, сковує жахом. Ось вона усміхнулась, зблиснули ікла. Ліка зітхнула і знепритомніла, потвора за вікном зареготала. Аліна відчула, як злість розпирає її. Отже, он що вони вирішили! Вони прагнуть вимотати їх, знесилити страхом.

— Не буде по-вашому, — вона просто подумала, а постать за вікном припинила сміятися. — Я тебе не боюсь, знаєш чому? Тебе простіше вбити, ніж мене, розумієш? Отож я тебе не боюсь. Як я доберусь до тебе і твоїх колежанок, то з вас тільки цурки посиплються.

Аліна дивиться в червоні очі та подумки говорить все це постаті за склом, амулет на її грудях наливається блакитним ясним світлом, чистим і гарячим. Аліна відчуває, як їй пече, та не припиняє свого двобою. Вона стоїть посеред кімнати, і місячний диск на її грудях палає, засліплюючи всіх. Раптом постать за вікном скрикнула і спалахнула тим самим ясним вогнем. За хвилину її не стало.

— Як ти це зробила? — Наталка вже тут як тут. — Що ти зробила, скажи?!

— Я була просто дуже люта, от і все. І чим дужче я лютилась, тим більше мені пекло… ось тут.

На грудях Аліни — глибокий опік у формі місячного диска.

— Треба чимось намастити, — Мар’ян стурбовано оглядає опік. — У тебе є крем?

— Є, але не треба. Мені не болить. Я просто втомилась і страшенно хочу спати.

Власне, всім хочеться спати. Скільки всього сталось, такий довгий важкий день — треба спати, спати, бо сили будуть потрібні. Тому всі нарешті вкладаються і западає тиша.

Десь за вікном клубочиться туман, і бродять серед нього спраглі постаті. А вони сплять, Семеро — ті, в кого серця дивляться врізнобіч. Ті, кого присвячено різним богам. Ті, хто вміє дивитися і бачити. Вони сплять, бо так має бути. Так бажають боги. Настав час відновити Рівновагу, і Маат захистить їх своїми крилами, бо вони, Семеро — є, і вони — суть.

У вікно знову зазирає чиєсь обличчя. Воно бліде, аж синє, червонясті очі жадібно вдивляються в кімнату. Там, на ліжку, є пожива і помста. Бо обличчя, що заглядає у вікно, належить Каті.