Розділ «17»

— Стане. Слушна думка, — Віка сама на себе сердиться, що не додумалась раніше. — Треба переставити наші з Наталкою ліжка, тоді третє стане. Гайда, хлопці, до кімнати, Наталко, командуй ними, а ти, Рито, збирай речі. — Віка підштовхує Риту до дверей. — Ну, чого стоїте, як привезені? Ворушіться!

— Ач, розкомандувалася! — Орест зачудовано крутить головою. — У Віки такий твердий характер, що їй не філологом треба бути, а командувати армією.

Вони грюкають ліжками, потім приносять ще одне — за тією метушнею якось відступає тривога та необхідність стримуватись і не дивитись у вікна. Віка знов увімкнула свою гримотливу музику, і на мить усім здалося, що оце вони зараз у своєму рідному третьому гуртожитку.

— Це що? — Мар’ян принюхується до речовини на обличчі Аліни. — Навіщо це?

— Косметична маска з зеленої глини, в нас усіх напад краси, — Аліна намагається не всміхатися, бо висохла маска йде тріщинами. — Не заважай, Мареку, чоловікам цього ніколи не зрозуміти.

— Вакханалія якась, — Орест втомлено куйовдить свій чуб. — Я помітив, що жінки завжди накручують собі рушник на помите волосся. Цікаво, навіщо?

— Не знаю, — Мар’ян замислений і стурбований. — Та їм треба розслабитись, надто багато всього на них впало останнім часом. От вони й розслабляються.

— Дивись, яка біганина і лемент. Якщо це означає розслабитись, то я не знаю. Від такого й коняка впаде!

— Оресте, ти мені вибач, але ти нічого не розумієш у жінках, і я питаю себе — і тебе — як це тобі вдалося? Наскільки я знаю, дівчата завжди були до тебе небайдужі…

— Облиш!

— Як скажеш, друже. О, напад краси підходить до кінця, отож я перший іду в душ.

Залізти в душову вдвох їм і на думку не спало. Орест розмірковує над цим. «Цікаво, чому коли дівчата купою йдуть в душ чи до туалету, це вважається нормальним, а коли чоловіки роблять те саме, це має вигляд чогось непристойного?»

— Про що задумався? — Ліка де й взялася за спиною.

— Багато про що. Про життя.

— А, он воно що. А для мене в тих думках місце знайшлося?

Раптом Орест рвучко притискає її до себе, і їхні вуста нарешті зустрічаються. І все одразу відходить на задній план.

— Якби ти ще трохи позволікав, я б тебе вбила, — Ліка куйовдить Орестові чуб. — Я вже почала сама в собі сумніватися.

— Даремно, — Орестові здається, що він кидається у вир головою, та йому не страшно, а наче аж весело.

Він знову цілує її, і Ліка відповідає на його поцілунок. Велике дзеркало, що закриває собою частину стіни при вході на поверх, тьмяніє — та закохані не бачать цього, так само як і тих, хто стежить за ними з дзеркала. Жінки, молоді і старші, по-різному вбрані, з блідими, перекошеними від люті обличчями, притискаються до скла, намагаються його вибити, та ударів не чути. Орест і Ліка цього не бачать, та добре бачить інша людина. Аліна Соколовська бере пляшку води, йде повз парочку закоханих, підходить до дзеркала і ллє воду просто на скло, межи очі нежиті. Секунда — і дзеркало знову відбиває коридор і саму Аліну.

Ніч за вікном клубочиться клаптями, навіть крізь завіси видно, що темрява не чорна, а сірувата від липкого туману, в якому мелькають темні тіні.