Розділ шостий Цуцики в темряві

Максим секунду помовчав:

— Сміливо. Але я тебе розумію.

— Вона покинула, — Арсен закашлявся, — і…

— Що?

— Скажи, ти їм туди щось підмішуєш? Наркотик якийсь?

— Куди?

— У блоґи, — вичавив Арсен. — У всі ці щоденники, щоденнички, сторінки…

— Ти засмутився?

Максим сів поруч. Лице його, здебільшого нахабно-впевнене, тепер раптом набрало виразу крайньої серйозності.

— Як тобі сказати, — пробурмотів Арсен. — Якщо чесно, то для мене це жах. Мені здається, що вона божевільна або наркоманка. Я ще її таку не бачив.

— Ану проаналізуймо, — м’яко сказав Максим. — По-перше, я не аптекар-отруйник, щоб «підмішувати» щось у мережі. По-друге, залежність виникає від горілки. Від пива. Від героїну. Від слави. Від регулярних занять спортом. Від карт і рулетки. Ти ж мене у цьому всьому не можеш винити, ні?

— Ні.

— Від сильних емоцій теж виникає залежність. Для твоєї мами покинути блоґ — усе одно що покинути рідний дім, усіх друзів і назавжди виїхати кудись далеко. В пустелю. У примітивних народів яка найстрашніша кара? Смерть? Ні, вигнання.

— Максиме, — сказав Арсен, відчуваючи, як мертвіють щоки. — Але ж її рідний дім — це ми… Я… Тато… Ми нікуди її не проганяємо, навпаки — вона віддаляється від нас…

Максим промовчав — виразно, тривало й красномовно. Арсен притис долоні до лиця й сильно потер.

— То що, я… дурницю впоров, так? Вчинив злочин?

— Теоретично вона може відвикнути від цих щоденних… ін’єкцій. Але це тривалий процес. Тим більше, що рішення кинути прийшло не зсередини, а ззовні — від тебе. Не виключено, що вона шукатиме заміну — почне пити. Почне шукати сильних емоцій на стороні…

— Максиме… — Арсен зіщулився в кріслі.

— Заспокойся, — Максим поклав йому руку на плече. — Я тебе наодинці з проблемою не покину. Можеш дати їй відбій, прямо зараз, по телефону. Тільки м’яко, Арсене, не наказуючи, а рекомендуючи! Або спробуй підсунути замінник…

— Що?