Розділ шостий Цуцики в темряві

— Відгул на роботі взяла, — Арсен намагався говорити без гіркоти. — Сидить за компом. У блоґах через її відхід така буча знялася… — Він помовчав і додав пошепки: — У них це називається «самогубство».

— Божевільні, — Максим реготнув. — Сектанти. Арсене, іграшка не готова, перед тим як її викинуть на прилавки, треба ще зробити одну штуку. Ніби просту, і ніби не дуже…

Він схилив голову до плеча.

— А від мене що потрібно? — Арсен насторожився.

— Я попросив би тебе пройти її по основному квесту.

— Двісті сорок годин?! Чи це так тільки говориться — для покупців?

— Чиста правда. Для рядового гравця — саме стільки, причому одірватися неможливо. Вони ходитимуть, мов кролі, з червоними очима, як оце в мене, — Максим моргнув. — Але тебе я попросив би… трошки цифронутися заради такої справи. Час виконання завдання буде три — три з половиною години.

— Ти ж обіцяв, що на мене не тиснутимеш, — пробурмотів Арсен.

— А хіба я тисну? Я пропоную. Гра чудова, це я гарантую. Ти не матимеш потреби в їжі, сні, тебе ніщо не цікавитиме — тільки гра. І, як дійдеш до фіналу, — мине третя година. Робочий день не встигне закінчитися. Ну, спробуй, боягузику!

Небо тяглося сірою стрічкою над дахами будинків. По дну вулиці, по бруківці, блискучій, як лисі голови, снували маленькі люди й боялися озирнутись. Арсен був одним з них.

Що його з самого початку вразило в цій грі — правдоподібність. Фактура стін. Лиця сірих статуй. Поверхня річки, мости, шпилі, — це був Санкт-Петербурґ, але не такий, як його запам’ятав Арсен з давньої короткої екскурсії. Це було велике й моторошне місто, і відчуття жаху, який наступає тобі на п’яти, було таке натуральне, що Арсен ледве стримувався, щоб не заверещати.

Двори-колодязі, канали, сіра вода. Пливуть навзнак трупи старої процентниці та цариці Єлизавети. Нечасті перепочинки в міських нетрях, де коло багаття сидять непорушні люди, і кожний може розповісти свою історію. Персонажі коло багать завжди були різні, і тільки один, здавалося, йшов за Арсеном, переслідував його від багаття до багаття.

Він виступав з темряви під сірими стінами — худа постать у піджачку із заяложеними лацканами, піджачку шістдесятих років двадцятого століття. Чоловічок з переляканим блідим лицем протирав окуляри брудною хусткою і квапливо говорив завжди одне й те саме:

— Меня зовут Пантелькин Дмитрий Саныч. Меня зовут Дмитрий Саныч. Пантелькин. Не надо меня искать. Не надо меня искать!

Арсен продовжував свій шлях. Дуже страшно, коли відчуваєш за спиною переслідувача. Не знаєш, що це. Чуєш кроки — дедалі ближче. Треба встигнути. Треба зробити свою справу, перш ніж тінь тебе наздожене.

Не доводилося морочитися з пошуком шляху: гра ніби сама вела Арсена, підказуючи відгадки, відкриваючи таємні ходи. Він мав розклеювати афіші на стінах: з самого початку, з тісної комірчини, де почалася дія гри, він тяг з собою важкий згорток з афішами та цеберко з клеєм. Він маленька людина, тільки як виконає припис — розклеїть афіші — аж тоді одержить свою зброю, а доти — тікати, тікати…

Він задихався і відчував як коле в боку. Кілька разів здавалося, що все, його наздогнали завчасно, — проте мерехтів вогник попереду, це було багаття, безпечне місце, де можна ненадовго сховатися. Знову непорушні люди; відсвічує полум’я в скельці тріснутого пенсне. Корчиться у вогні зашкарубла від крові тканина. Знову гонитва, втеча: а чи він грав? Чи з ним гралися?

— …Так она и померла в подвале, дочка-то.

— …Крест на него уронили, все внутренности выдавили.

— …Меня зовут Дмитрий Саныч. Пантелькин. Не надо меня искать. Не надо меня искать!