Розділ шостий Цуцики в темряві

— Собаки ви мої! Собаки!

Він розкинув руки, намагаючись обійняти зразу обох, проте щенята вислизнули з рук, і лишилась порожнеча.

Він сів на ліжку. Штори затягнуті, цокає годинник, темний і мертвий стоїть на столі монітор. Арсенові сто років не снилися двоє його останніх щенят.

Він забув щось важливе. Зібрався зробити — і не зробив… Бодай йому! А Баффі! Він їй навіть не подзвонив…

Глянув на годинник. Пів на третю. Ну нічого собі… Чекати ранку? Е ні. Арсен стягнув телефон зі стола. Ліг на спину, вище натяг ковдру.

Дзвінок. Дзвінок. Сонний голос:

— Ти що, здурів?!

— А як ти знаєш, що це я? — прошепотів Арсен. І одразу вдарив себе по потилиці: ну, ідіот, доброго ранку, номер же висвітився!

— Вибач, — сказав він швидко. — Я хотів тобі подзвонити вчора.

— То чого ж не подзвонив?

— Я, — він добирав слова, — тут Мар’яна Чабан пропала, одно слово, мені її батьки дзвонили, а я…

«А я заліз до них у голови й редагував систему вартостей, щоб остаточно вимити звідти Мар’янку».

— Пропала? — сон і хрипкість зникли з Баффіного голосу. — Тобто як це?

— Ти в «Дівочий закон» уже гралася?

— Так, — вона вимушено всміхнулася. — Ще подумала, кому й скільки треба заплатити, щоб про тебе склали таку гру…

— Це не про Мар’яну гру склали, — Арсен говорив, не добираючи спеціально слів. — Це з Мар’яни зробили гру. Як зі звірів роблять опудала.

Баффі засміялася трохи штучно:

— Це метафора?

— Ні.