Розділ шостий Цуцики в темряві

— Що? — Арсен швидко пригладив волосся так, щоб воно закрило вуха.

— Фальшивомонетник? — мружачись, продовжувала Аня. — Гакер? Ошалілий синок олігарха? Я цю темку приглушила про всяк випадок, тим більше, що в мене за розкладом були пологи зебри в зоопарку.

— Що?!

Аня засміялася:

— Думаєш, ти один такий добрий, тобі одному спадало на думку бути Робін Гудом?

— Я всього разів два, — він ніби виправдовувався. — Старчихам. І… ще одній дівчині, вона…

Арсен затнувся. Тиждень тому він тицьнув кілька купюр дівчинці років шістнадцяти, дуже блідій, що стояла перед вітриною якогось бутика. Видно було по її пальтечку, пошитому, мабуть, ще у вісімдесятих, по дерматинових кросівках та шапочці з секонд-генду, що вона ніколи в житті не купувала в таких магазинах не те що одягу — навіть шпильок. Арсен постояв, виймаючи з кишені купюри одну за одною, і, коли зібрався товстенький жмут — підійшов до дівчинки і вклав їй гроші в холодну руку.

Потім увімкнув «Невидимість».

Потім, хвилин через п’ятнадцять, побачив дівчинку в супермаркеті. Вона на всі гроші купила памперсів — для дітей і для дорослих.

— Буває, — сказала Аня, спостерігаючи за ним. — Як ти думаєш, багато ще таких, як ми, в окрузі?

— Таких добрих і щедрих? — проскрипів Арсен, сам здивувавшись, як мерзенно звучить його голос.

— Ну, ти розумієш, про що я. Ти нікого більше не зустрічав з Максимових працівників?

— А в нього багато працівників?

— От і мені цікаво, — Аня потяглася, мов кішка, і провела долонями по потилиці.

— Ти схожа на каштанчик, — ні сіло ні впало сказав Арсен.

Аня роззявила рота. Здається, Арсенові нарешті таки вдалося її здивувати.

— На каштанчик, — повторив він з незрозумілим смутком. — Коли вони в голчастій шкірці.

— Ти прикольний, — визнала вона. — Не жадібний. Узагалі… якби ти був старший — був би кльовий друг.

— Молодість — штука минуща, — сказав Арсен.

— Моя — теж, — відрізала Аня. — І взагалі, ти для мене занадто гарний. Я жорстока, похмура, жадібна…