Розділ шостий Цуцики в темряві

Після всіх чудес, до яких поволі привчив його Максим, це було, напевно, навіть не найчудесніше. Слабкість у колінах і тягуче відчуття в животі повернулися, і це було дуже неприємно.

— Боягузик, — сказав він хрипко.

— Та перестань, — Максим недбало кинув зім’ятий папірець у кошик. — Сільський дядько, вперше побачивши електричку, ще гірше перелякався.

Він пововтузився в кріслі, всідаючись, наче важкий птах у гнізді. Поклав ноутбук перед собою на край стола і відкрив «Королівський бал»:

— Серйозно, поміняй пароль негайно.

— У мене там не лишилося нічого цінного, — сказав Арсен. — Щоб генерити разових персонажів, надтаємність не потрібна.

Він устав і витяг зі сміттєвого кошика зім’ятий клапоть аркуша. Це був звичайний зошит у лінійку. Арсен упізнав свій почерк; він ніколи не записував паролів. Запам’ятовував.

Напевно, якийсь час вона стояла в Арсена за спиною — поглинений роботою, він її не помітив. На екрані була кімната в облізлому офісі якоїсь азіатської компанії, і вилицюваті люди в однакових мішкуватих костюмах боролися за право здійснювати Максимові плани — тягти кабелі, везти комп’ютери в ті місця, де досі люди спали покотом на долівці своїх халуп і їли руками з дерев’яних мисок. Арсен замучився, поки вдалася маніпуляція: замовлення одержала компанія, яку цілком контролював Максим. Можливо, через кілька місяців вона розориться й перестане існувати, однак справу запущено: через півроку який-небудь чорний хлопець у коротких штанях, хлопець з місцевої школи, критої соломою, матиме змогу грати в місцевий аналог «Королівського балу»…

— Агов, — тихо сказала Аня, й Арсен підскочив, наче під ним виявився їжачок.

Аня всміхалася.

На ній був синій светр під горло й обтислі джинси. Волосся не відросло, а стало, здається, ще коротше. Вона дивилася на Арсена тепло й насмішкувато.

— Ну ти прямо підкрадаєшся, — з досадою сказав Арсен. — Я працюю.

— Бачу… Я теж працюю. Майже в сусідній кімнаті. Спритно нас Макс розвів, правда?

Арсен у першу хвилину подумав, що вона має на увазі: «Максим розвів нас по різних кімнатах». Але Аня мала на увазі інше — Максим їх обдурив.

— Щось я тебе ні разу не бачив, — сказав Арсен.

— Не дивно. У мене в кімнаті все є, і курилка, й буфет, і диван, і сортир. Якого дідька мені тягатися по коридорах? Тебе шукати?

Вона всміхнулася ширше.

— Могла б подзвонити… — знову з досадою сказав Арсен.

— А ходімо до мене, — раптом запропонувала Аня. — Покажу, що я роблю.

Заставка на робочому столі зображала сад орхідей. Неприродно гарні, вигадливі квіти.