Розділ шостий Цуцики в темряві

— Епіфіти, — сказав Арсен.

— Ти запам’ятав? — Аня уважно на нього подивилася.

— Тотемна квітка.

— Тотемна, — підтвердила вона без усмішки. — Тебе Максим на конвеєр поставив?

— Про що ти?

— Ну, мишкою ти в нього працюєш, так? — Аня всміхнулася, задоволена двозначністю фрази. — Клац-клац-клац-клац.

— До чого тут конвеєр? — спалахнувши, запитав Арсен і відразу зрозумів, до чого: справді, роботу він робив завжди ту саму, тільки об’єкти та суб’єкти мінялися. Клац-клац-клац-клац…

— А ти, мабуть, англійською королевою працюєш, — сказав він, намагаючись приховати, що його це зачепило.

— Ні, — Аня відтягла комір светра, наче їй було жарко. — Ти на утилітах?

— Так.

— Давай конвенцію — я вимкну всі свої, а ти всі свої?

Арсен забарився.

— Не довіряєш? — Аня підморгнула.

— У мене й так усі вимкнені, — зізнався Арсен.

Аня секунду швидко міркувала.

— Підловив, — сказала нарешті. — Простодушність буває сильніша за хитрість. Ну нехай, якщо вже я зголосилася…

Вона заплющила очі й провела пальцями в повітрі перед собою, наче протирала запітніле вікно. Розплющила очі:

— Тепер усе… Ось, дивися.

Вона сіла за стіл, відкинулась на спинку старенького офісного крісла й ворухнула мишкою. Відкрилося вікно, ні на що не схоже: екзотичний стильний простір з безліччю деталей, об’ємні предмети, що плавають у повітрі — чи то риби на глибині, чи дирижаблі в піднебессі. Виявилося, це іконки; кожен рух миші так різко міняв кут зору, що в Арсена за секунду запаморочилася голова.

Аня клацнула по символу, схожому на тенісну ракетку. Розкрилося нове вікно, Арсен побачив ніби ляльковий будинок зсередини. Рядами стояли крихітні столи з моніторами, за кожним містилася людська фігурка. Вони були різнобарвні, і проводи, що з’єднували їх, були теж кольорові — кручені шнури або вовняні нитки.