Розділ шостий Цуцики в темряві

— Це мої юзери, — недбало сказала Аня. — Можеш подивитися ближче.

Вона встала. Арсен сів у крісло, тепле від її тіла, кашлянув, подивився знизу вгору:

— І що робити?

— Просто подивись. Робити нічого не треба. Тим більше, що ти не вмієш.

Він узявся за її мишку, маленьку й теж теплу. Крутнув вказівним пальцем ребристе коліща. Картинка наблизилася, збільшилася, стали помітні окремі кахлі на підлозі, в деталях — обличчя та одяг сидячих і навіть мікроскопічна пачка сигарет на столі.

Риси й фігури у сидячих юзерів були гротескні, наче в ляльок у жанровому спектаклі. Злісний карлик. Сноб-інтелектуал. Дурник. Сільський чубатий хлопець. Баба-Яга. Попелюшка. Стукач-зрадник. Характер персонажа було написано на лиці, проте, коли Арсен навів курсор на лице дівулі, що сиділа скраю, на вигляд — Зацькованої Жертви, — спливло додаткове інформаційне вікно: «Userinfo»…

— На старості у ляльок граюся, — зізналася Аня. — Гарні?

— Сама малювала?

— Їх не треба малювати. Їхні обличчя взагалі не мають значення, це так, для мене, для зручності.

— Що ти ними робиш?

— Граюся. Це мої персонажі, у кожного свій блоґ, у кожному блозі — багато тисяч читачів. У кожного з персонажів, бачиш, біографія. У кожного — сотня знайомих, які начебто бачили їх у реалі. Всі страшенно емоційні, — Аня говорила з ніжністю, дивлячись через Арсенове плече на екран. — Ось, дивися, що червоніші щоки — то вищий емоційний градус. Цей узагалі розкочегарився, — вона тицьнула пальцем у сноба-інтелектуала. — Бачиш, у них щодня щось відбувається. Війна. Замирення. Цькування. То перформанс з дохлих жаб, то наркомани проводять акцію проти геїв, то дівчину вбили на пейнтболі…

— Фонд Зої, — пробурмотів Арсен.

— До тебе теж докотилося? — Аня сперлася ліктями на спинку крісла. — Деякі справжні подразники я їм теж згодовую. Але частіше беру вже оцифровані, з телека… Цей, бачиш, у мене провокатор — його журнал постійно зламують. Оцей, у зеленому светрі, сидить поруч — от він найчастіше й зламує.

— Як складно, — Арсен відхилився від монітора.

— Спершу складно, авжеж. Ти вмієш плести?

— Ні, — він навіть розгубився.

— Спочатку, коли береш у руки шпиці, — плутаєшся, як багатоніжка у своїх колінах. А потім такі узори можна виплітати… А це, — вона подивилась на екран, — цікавіше. Інтерактивна система: ти їй підкинеш подразник, вона прореагує, а ти візьмеш її реакцію й обережненько сформуєш для своїх потреб. Приглушиш, розів’єш, потім підкинеш ще новіший подразник. Вони ж, наче залізні ошурки, вздовж силових ліній шикуються… Та найважче — знаєш, що?

— Що?

Аня по-змовницьки поманила його пальцем. Вони разом схилилися до монітора, до яскравого вікна, за яким розгорталося невидиме для ока життя лялькового будинку. Арсенові здавалося, що він відчуває щокою тепло Аніного лиця.

— Енергія йде у двох напрямках, — сказала Аня. — Я впливаю на них, вони на мене, і я стаю однією з них. Сама починаю цим жити… Ось, до речі, одна з останніх гарячих тем: хлопчик, що роздає на вулицях гроші. Легенда чи реальність?