Розділ четвертий Маніпулятор

Маленька червона стрілочка літала, наче мошка, перед очима.

«Указує шлях до персонажа, котрий нас цікавить. Як освоїшся — йди».

І Арсен пішов.

Це було схоже на його досвід роботи з «шубою». Ба більше — досвід віртуальної гри в «Цар гори», як Арсен тепер розумів, дав йому дуже багато. Насамперед, координацію в намальованому світі, позбавленому сили тяжіння й сили тертя. «Відчуй себе оселедцем»…

Як тепер з’ясувалося, для ефекту присутності в грі зовсім не потрібні костюми, залізні стойки, пояси, рухомі стрічки під ногами, лінзи, фарба на лиці. Просто береш мишку з одрізаним штекером, клацаєш по уявленій іконці… Візуалізація. Он як.

Він багато разів мріяв, як це буде. Це ж колись станеться — людство захоче влаштувати собі таке друге життя, на екрані компа. Цікавіше. Яскравіше. Справедливіше. Різноманітніше. І всі давно вже мріють про ефект присутності. Костюми, рукавички, шоломи. «Шуба». Фантастична дип-програма. Життя нам таке нудне й нестерпне, що хочеться кудись із нього втекти…

Червона стрілка повернула праворуч і збільшилась. Арсен теж повернув. Його ноги в залізних черевиках важко гахкали об землю. Здіймалася курява. З кожною хвилиною світ навколо здавався менш і менш намальованим. Пробігла мимо дівка в шкіряному панцирі на голе тіло, з білими патлами до землі, з величезним мечем за спиною…

«Ось твоя фігурантка, Арсене».

Не встигши ні про що подумати, він прилаштувався бігти за дівкою. Ланселот не втомлювався.

«Увага. Активація Блохи».

Арсен раптом відчув у правій руці, прикритій залізною рукавичкою, мишку. Це було неприємне роздвоєння. Знову занудило. Він побачив мураху на своїй внутрішній панелі, клацнув: «ON».

І одразу став вільний. Мов веселий привид.

Вислизнув з Ланселота, котрий продовжував автоматично бігти. Робот, бот, програма.

І, наче шуліка на загривок, упав на голову дівулі з білим волоссям, пишними персами й довгим мечем.

Я хижий птах… Ні, я блоха. Який ліс: це дівулин скальп. Я блоха, я легкий, я тримаюся…

Ривок! Потьмяніло в очах. Арсен сидів за комп’ютером в офісі, коло вікна. За вікном — дахи припаркованих різнокольорових машин, дві тополі та автобусна зупинка віддалеки. Викинуло з мережі, мене викинуло з мережі. Гра перервалася… Озирнутися: ніхто не помітив, що я граюся?

Він подивився на свої руки. З тонкими пальчиками й двома срібними персниками. Дівчачі руки. Мене звати Іра Вербова, мені двадцять два роки, я невдаха… Чому? Чому все так складається в моєму житті? Я могла б закінчити університет… А не кидати з другого курсу… Я могла б…

Устати і йти в кабінет. Кличуть! Треба негайно встати і йти… З цифри на цифру. У мене вийшло перекинутися з цифри на цифру, тепер — з м’яса на м’ясо…

Дівка з гострим носом устала й, ні на кого не дивлячись, не відповідаючи на здивовані запитання, покрокувала до дверей у кабінет.

— …Води.