Розділ третій Клани

— Не варто вести ділові розмови на ходу. Тобі як мінімум треба переодягтися.

— Максиме, — Арсен з останньої сили боровся з істерикою, яка грозила от-от перетворити його на дурне ревуче чудовисько. — Ти можеш усе повернути?

— Можу… Спокійно. Тобі треба випити чогось гарячого. А може, міцного. Ти щодо алкоголю — як?

Двері ліфта розсунулись. Права стулка ледь сіпнулась — як завжди. Арсен натис кнопку дзвінка; зсередини потемніло вічко. Тут же відчинились оббиті дерматином двері, мама вискочила в коридор і обняла його.

— Нарешті! Арсенчику, Арсенчику, ми так скучили! Слухай, ти щось мало засмаг… Не пощастило з погодою? Заходь, іди в душ, я поставлю грітися вечерю…

Він зайшов у передпокій, кинув рюкзак на світлу ламінатну підлогу. Стягнув мокрі туфлі, сунув ноги в розтоптані капці. На кухні муркотіло радіо, мама дзенькала посудом, потім визирнула, весела, розрум’янена:

— У нас вимикали гарячу воду, а якраз учора дали знову, прямо до твого приїзду!

— А де тато?

— Вже їде, я йому подзвонила…

Арсен зайшов у ванну. Роззирнувся. Чисті рушники на своїх місцях, зубні щітки у склянці. На скляній поличці з кремами та гелями — забутий МПЗ-плеєр. Він повернув коліща засувки, замикаючись, потім одімкнув, потім знов замкнув двері. Засувка відмикалась і замикалась, корячись правій кнопці миші.

Клац. Клац. Відчинено. Зачинено.

Я так з глузду з’їду, подумав Арсен зовсім спокійно. Від оцього коліщатка. Я його закривав і відкривав мільйони разів. Я виріс у цій квартирі. Клац мишкою — замкнуто. Клац мишкою — відімкнуто.

Він сидів у офісному кріслі, перед великим плоским екраном. Шум води в кухні, мамин голос, дзвінок з передпокою лунали з динаміків.

— Арсене! — покликала мама. — Тато прийшов!

Він тупо дивився на засувку. Зараз відкрито чи закрито? Відкрито. Двері піддалися, корячись натисканню клавіші «W». «W» — вперед. «А» — ліворуч. «D» — праворуч.

Він зразу ж побачив тата посеред передпокою. Тато йшов, сміючись і широко розкривши обійми, як у ранньому дитинстві. Арсен побачив, що майже зрівнявся з ним зростом.

— Привіт, мандрівник!

Тато обняв його, проте Арсен нічого не відчув. Тільки побачив, як на екрані одна намальована фігура обіймає іншу.

В умивальнику бігла вода. Напівпрозорий струмінь, матове циліндричне тіло, що вперлося верхнім кінцем у чорний отвір крана, а нижнім м’яко розтікається по фаянсу.

Арсен сидів на краю ванни. В його руці була зубна щітка із застиглим черв’ячком пасти на кольоровій щетині. Затиснувши праву кнопку миші, він повертав екран, розглядаючи підсохлі бризки пасти на дзеркалі, і сліди від ганчірки на кахельній підлозі, і власні намальовані босі ноги. Дивно: його ноги босі, на екрані. Його ноги в черевиках, під столом.