Розділ третій Клани

— Я твій син! — він звертався тепер тільки до неї. — Де тато? Хто це такі?!

— Не смішно, — сказала мама, розглядаючи його з бридливою злістю. — Ще раз подзвониш — викличемо міліцію.

І грюкнула дверима.

Арсен постояв секунду. Подивився на ключ у своїй руці. Обидва замки на дверях були сейфові, а ключ в Арсена — від ригельного. Колупати двері цим ключем не було сенсу, треба було знайти тата, будь-що-будь до нього додзвонитися…

Арсен пішки спустився по сходах. Сусідка, яку він зустрів на другому поверсі, подивилась якось дивно.

Він пройшов по глибокій калюжі, не помітивши, що вода сягає до кісточок. У мокрісіньких туфлях сів на лаву, кинув поруч рюкзак. Набрав батьків номер. Відповіла незнайома жінка.

— Тут такого нема. Ви помилились номером.

Номер точно збігався з батьковим мобільним, давним-давно забитим в Арсенові контакти.

Знову почався дощ. Арсен сидів, сидів хвилин тридцять, перш ніж підняв, нарешті, телефон, що став мов пудовий, і викликав Максимів номер.

— Привіт, Арсене, ти де? — голос звучав дуже тепло, по-приятельськи.

— Сиджу під домом.

— Сиди, де сидиш, я буду через п’ять хвилин.

Арсен сховав телефон у нагрудну кишеню куртки. Маленький хлопчик у сірій, під колір дощового неба, курточці досі так само борознив калюжні простори, зацікавлено дивлячись, як з каламутної води зринають яєчним жовтком носи його гумових чобіт. Арсен дивився на нього, це допомагало ні про що не думати. Не можна думати, коли вперше йдеш по дроту над прірвою. Думати — значить умерти на місці.

Арсен підняв голову. На балконі його квартири стояла мама, і поруч з нею дівчинка. На мамі був бірюзовий спортивний костюм, Арсен упізнав його. Він пам’ятав, якими парфумами пахне ця тканина. Він готовий був луснути, розірватись, як кулька, — але тут під’їхала машина.

Заляпаний дорожньою грязюкою старий джип.

— Тримаєшся? Молодець.

Максим не завдав собі клопоту переодягтися. Він сидів на водійському сидінні в шортах і футболці, коротке волосся на круглій голові стовбурчилось, як голки в їжака. Темні окуляри з’їхали на кінчик носа, поверх скелець поглядали червоні очі запійного п’яниці. Або запійного гравця. Машина, зірвавшись з місця, погнала через місто, зневажаючи правила — проскакуючи на червоне й вилітаючи, де можна, на зустрічну. Максим спішив і грубо порушував під самим носом ДАІ, проте жоден міліціонер навіть голови не повернув.

Арсен мовчав. Мокрий рюкзак лежав у нього під ногами. Максим увімкнув радіо; мекнув голосок, запрошуючи в новий нічний клуб. Арсен простяг руку. Пальцями, що втратили чутливість, торкнувся коліщатка — знизив звук у динаміках.

— Що ти хочеш, щоб я робив? — сказав, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше. — Я все зроблю. Тільки поверни, як було.

Максим покосився мигцем, і в цьому швидкому погляді Арсенові привиділась повага: