Розділ третій Клани

— Вона не моя!

— …От хоча б твоя однокласниця Мар’яна Чабан. У неї були в житті близькі люди? У неї були френди! Може, ти готовий бути їй другом? Га? Та де тобі… А тепер у дівчинки вперше в житті з’явилися друзі. Про таке пісні співають, Арсене. Балади складають. Не переживай за них, вони щасливіші за тебе!

Толік гмикнув. Аня звузила очі, мигцем глянула на Максима й знову — на Арсена.

— А щодо смаленого запаху, — Максим раптом зробився лагідний, мов черниця, — але ж кожній людині доля наллє стільки літрів удачі, скільки поміститься в бензобак її сміливості. Вибач, що так кучеряво, просто вислів сподобався. Зараз прийде машина, Арсене, і… чеши на всі чотири вітри.

Чемний водій уклав його рюкзак у багажник. Арсен сів на переднє сидіння, пристебнувся; м’яко завівся мотор, і сосни, котедж, басейн у дощовому серпанку попливли назад.

Машина виїхала на дорогу, по якій зовсім недавно (невже позавчора?) Арсен проводжав до електрички Баффі, тобто Іру. Арсен вийняв телефон і знайшов у контактах номер Мар’яни Чабан.

Гудок. Гудок. Телефон не відповідає.

— Батькам дзвониш? — раптом запитав водій.

— Подружці. Однокласниці.

— Правильно, — чомусь зрадів водій.

Арсен слухав і слухав гудки. Лісова дорога була якась занадто довга — вже давно мало з’явитися залізничне полотно й виїзд на шосе.

— Алло, — сказав у трубці незнайомий голос.

— Прошу пробачення. Можна Мар’яну?

— Ви помилилися номером, — сказав чужий голос і відразу дав відбій.

— Що за фігня, — сказав Арсен уголос через кілька хвилин. — Номер той самий, ось, у мене записано. Телефон у неї свиснули, чи що?

— Може, свиснули, — погодився водій. — А може, просто глюки в мережі. Таке теж буває.

Вони їхали довго, стояли в пробках, слухали попсу. Потік, зробивши машину частиною себе, тяг і тяг її за течією в табуні замурзаних «пиріжків» і величезних фур, критих брезентом, ніби слонячою шкірою, з колісьми такими брудними, ніби намотані на них кілометри звисали нечистою бородою. Перед очима стояла то задня жовта стінка мікроавтобуса, то запасне колесо старого «бобіка», потім вони йшли кудись убік, мінялися місцями, і знову починали чергуватися: жовтий автобус, «бобік», випадковий легковик — і знову жовтий автобус.

Одного разу Арсенові здалося, що позаду майнув Максимів джип. Але таких джипів, та ще й заліплених грязюкою, на дорозі повно.

Він несподівано для себе задрімав і розліпив очі, коли машина вже завернула у двір. Арсен вивантажився перед своїм під’їздом, водій вручив йому рюкзак, сердечно попрощався й поїхав.

Арсен озирнувся.