Розділ третій Клани

Арсен подивився на Аню. Чесно кажучи, він не збирався на неї дивитись і навіть боявся, це вийшло мимоволі. Вона відповіла уважним, ледь напруженим поглядом. Наче прораховувала щось про себе й ніяк не могла прорахувати.

— Ніхто не збирається тебе втримувати, — сумно сказав Максим. — Тільки що сказати твоїм бійцям? Що їхній ватажок ріденько обробився й покинув поле бою?

— Знайдете, що сказати, — Арсен почув, що голос його зовсім позбавлений емоцій, і дуже з цього зрадів.

— Добре, славно, закінчувати гру їм доведеться без командира, доведеться Мар’яні Чабан, чи що, очолити штаб…

Арсен внутрішньо напружився:

— Вона впорається. Тим більше, що ноутбук у неї дома вже є.

Максим устав. Арсен раптом помітив, який він високий. Здоровенний чоловік, більший за Толіка, з близько посадженими, запаленими од вічного недосипу очима. З правого кулака звисала миша на обрізаному проводі.

— Ще раз, — вкрадливо почав Максим. — Арсене, ти відмовляєшся від участі в тренінгу? Від усіх можливостей, які він перед тобою відкриває? Від великої цікавої роботи? Від нового досвіду? Він влади, зрештою?

— Так, — Арсен закинув на плечі рюкзак. — Якщо нічого не треба підписувати — я піду.

Максим ледь підняв брови:

— Ти впевнений?

— Так.

Щокою Арсен відчував Анін погляд. Вона помітно напружилась: ніби чекала чогось. Ніби збиралася кинутися комусь на порятунок, а от Максимові чи Арсенові — це зрозуміти було неможливо.

— Ну що ж, — Максим похнюпився й гепнувся назад у крісло. — Поважаю твій вибір… Зараз прийде машина.

— Я на електричці.

— А отак не треба: я відповідаю за твою безпеку перед твоїми батьками, а приміські електрички — штука ненадійна. Зараз прийде машина, — Максим витяг телефон, — але я тебе прошу, заради наших колишніх добрих стосунків… поясни, що сталося, га?

— Що сталося?!

Мудро було б зараз промовчати. Просто всміхнутися й чемно промовчати. Та Арсен ще не навчився бути мудрим. У нього накипіло на душі.

— Що сталося? — він обернувся до Толіка й Ані. — Нехай, на нас випробовували дурну рекламу й казна-які стимулятори, ми погодилися, начебто, на тренінг. Але ці хлопці й дівчата навіть такої згоди не давали! Їх накрили… ковпаком, як пацюків чи хом’ячків, накрили якимсь дурним впливом… Толіку, Аню, ви що, сліпі?! Тут смаленим пахне, від цієї контори треба тікати без задніх ніг!

— Боже мій, востаннє беру дитину на проект, — упівголоса, якось дуже тужливо пробурмотів Максим. — Їх накрили впливом… Та вони щодня накриті впливом стократ більшим! Вони ж телевізор дивляться, до школи ходять, лінками обмінюються, у них не мозок — у них цвинтар вірусів у голові! Кожний самотній, кожен хоче, щоб його любили, а сам любити ні фіга не вміє… І от сталося: вони щасливі! Їм цікаво жити, вони готові життя покласти за друга… У тебе, Арсене, є друг, заради якого ти вмер би? У тебе взагалі немає друзів і ніколи не буде. От хоча б твоя Мар’яна Чабан…