Розділ третій Клани

— Вони перші!

— Вигнати черв’яків, і грати далі!

— Так нечесно!

Арсен вибрався з крісла й пішов до дверей.

— Не дивитимешся? — Аня обернулася.

— На фіга? Я все наперед знаю…

Він вийшов на ґанок котеджу. Усе було мокре: асфальт і трава, сосни й берези, кожна краплинка сяяла під сонцем.

Арсен вийняв з кишені телефон. Повагався, розблокував, знов заблокував. Дзвонити перехотілося: мама почує його голос і почне випитувати, що ж сталося. А він не готовий розповідати. Краще потім.

По мармурових сходах він піднявся на другий поверх, одімкнув двері свого номера; тут було непогано. Прямо за вікном стрибала білка, соснові лапи смикалися під її крихітною вагою. Спасибі за гостину, як то кажуть.

Він порахував готівку. На електричку вистачить.

Похапцем закинув у рюкзак речі — плавки, спортивний костюм, білизну, капці. Трохи не забув зубну щітку у ванній кімнаті. А не хотілось би: не треба тут нічого після себе лишати.

Він спустився в хол з рюкзаком саме в ту мить, коли Максим, дуже веселий, гепнувся в крісло перед екраном:

— Бачили? Кілька днів будуть як шовкові. Зате в грі тепер стануть зібраніші, зліші, такий ельфійський спецзагін… Арсене? Ти чого це?

— У мене офіційне повідомлення, — Арсен був готовий до цієї розмови, але в останню секунду йому перехопило дихання. — Я розриваю контракт. Пунктом дев’ять-шість передбачено розірвання договору в односторонньому порядку, без попереднього повідомлення. Я їду додому.

Він одразу зрозумів, що Аня чекала від нього чогось такого, а Толік — ні. Що ж до Максима — той нагадував перелякану курку: ляснув долонями по стегнах, наче крильми:

— Арсене! Ти? Від тебе я такого ніяк не чекав! Хрін би взяв цю тендітну підліткову психіку, ці вікові ексцеси… Ти хоч розумієш, що це злив, ганебний злив, ти зламався й повівся на провокацію, зовсім як наші піонери?

Кривдно? — запитав себе Арсен. Та ні. Мабуть, ні. Тобто мені, звісно, образливо це чути, і не стільки зачіпають слова, скільки тон, яким він говорить. Та яка різниця? Я знаю, що він зараз зі мною робить, точніше, намагається зробити. Ні, треба рвати звідси пазурі, і що скоріше, то краще.

— Я рішень не міняю, — сказав Арсен. — Батькам я вже подзвонив (отут він збрехав і мимохідь пошкодував, що справді не подзвонив батькові на роботу). — Якщо треба підписати якісь папери — я підпишу. Або батько, як мій представник, підпише.

Толік клацнув язиком:

— А далеко піде хлопець. Твоя правда, Анько.