— Твоя правда, — сказав він, не подумавши. — Я, коли розводив віртуальних собак…
Він осікся. Він не збирався ділитися спогадами. Зате раптом зацікавився Толік:
— Собак?
— Віртуальних, — неохоче повторив Арсен. — Їх у мережі народжують, виховують, годують, граються з ними, розмовляють… Вони розрізняють своє ім’я, до ста слів команди, а деякі…
Він змусив себе замовкнути.
— Деякі взагалі все розуміють, тільки не говорять, — пробурмотіла Аня. — Так?
— Не смійся, — зненацька серйозно сказав Толік. — У мене був пес — у реалі — то він усе розумів. Він був розумніший за мене. Прямо академік…
Толік одвернувся.
— Був? — тихо повторила Аня.
— Був, — Толік зітхнув. — Його збила одна погань на машині. У дворі. П’яне було, падло. Я його… одно слово, він потім у лікарні від отриманих травм… той. Мене посадили надовго. Досі сидів би, але тут амністія, гарна поведінка, те, се… — Він знову затнувся. — А ви помітили, що вони стають схожі на нас?
— Собаки?
— Собаки теж. Віртуали, — Толік подивився на свої важкі долоні. — Наші віртуали… Уся твоя пацанва, Анько, робить отак, — він провів руками по волоссю, копіюючи звичний Анін жест. — У реалі, а не в грі. Ти помітила?
— Ні, — холодно відгукнулася Аня. — По-моєму, ти вигадуєш.
* * *Опівдні дощ перестав, і визирнуло сонце, мов на замовлення. Змії, Черепахи і Ящери мовчки зібралися на лінійці. Вигляд у багатьох був добряче пом’ятий, Арсен нарахував шість загіпсованих рук, один хлопець-змія з’явився на милицях, і над ним постійно підсміювалися свої ж: чужі не відкривали рота. Взагалі, три групи підлітків у кольорових кепках поводилися так, начебто інших загонів і ворожих кольорів не існує в природі.
Посередині лінійки виднілися калюжі, у них відбивалося небо. Максим, зі скорботним обличчям, піднявся на трибуну з мікрофоном.
— Дуже шкода, — почав він похоронним голосом, — боюся, що через огидну поведінку деяких ваших товаришів гру доведеться достроково припинити. Ми так і не дізнаємося, хто переміг, і, зрозуміло, не буде ніяких призів…
— От паразит, — сказала Аня. — Вони ж, хом’ячки, ще й винні!
— Ти глянь, — Толік торкнув її за плече. — Зараз вони почнуть його уламувати.
По шеренгах на лінійці прокотилося виття. Протестуючі голоси змішалися з жалібними:
— Ми більше не будемо!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Цифровий, або Brevis est» автора Дяченко М.Ю. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ третій Клани“ на сторінці 27. Приємного читання.