Розділ перший Історія Міністра

Голодранець, що теліпав ногами у воді, раптом обернувся. Це був рибалка в мальовничо подертій сорочці та коротких штанях, з сіткою на плечах, з мідною сережкою у вусі.

У першу мить Арсен навіть не зрозумів, що не так, чому його раптом кинуло в жар…

Віртуальний рибалка був неголений, його близько посаджені очі поблискували знайомо й гостро. Вуха щільно прилягали до голови. Не вистачало тільки жовтої куртки; «Я північний хутровий звірок», — чітко промовив голос в Арсеновій голові.

Міністр стояв, не ворушачись. Рибалка не міг упізнати в ньому Арсена — Міністрове лице було суворе, покраяне зморшками, лице солідної людини при владі. Зрештою, бувають же випадковості? Максим сам зізнався, що заходить часом у «Королівський бал»… Ну, зліпив собі віртуального двійника на базі паспортної фотки, багато хто так робить…

Рибалка зняв крислатого капелюха й уклонився.

«Вітаю тебе, Міністре».

«І тобі привіт, добра людино».

«Є розмова».

Арсен спітнів. Пальці бігали по клавішах:

«Про що нам говорити? Ти — рибалка, а я — державний діяч».

«Про віртуальних собак, які ніколи не зраджують. Про Інтернет-клуб «Магніт»… Та хіба нема про що?»

Арсен поклав пітну долоню на мишку. Один клац — і картинка згорнулася. Не стало Міністра біля фонтана, не стало рибалки зі знайомим лицем. Там, між колон з жовтуватого мармуру, Міністр розтав у повітрі… Легкодухо.

Арсен обрубав зв’язок. Що сталося? Кілька секунд на оцінку ситуації. Чим це нам загрожує?

Усім.

Гарячий піт на його спині скрижанів. Ну чому тепер? Саме тепер, коли Міністр такий уразливий?! Але ж Максим не просто знає, хто грає Міністром, він знає, де цей гравець живе. Справжнє ім’я. Адресу. «Залучай свою службу безпеки…»

Полудень, неділя. Спокійно, спокійно. Запанікував — отже, пропав. Він, можливо, мене шантажуватиме. Доведеться відкуплятися. Гроші є. Інша річ, що йому не вистачить цих грошей — він захоче шантажувати мене вічно. Хто він такий? Спокійно, чимось доведеться жертвувати, щоб не втратити все. Ех, якби в мене справді була служба безпеки…

Стукнули у двері. Арсен здригнувся. Зазирнула мама з телефоном у руці:

— Тебе.

У мами припухли повіки, запали щоки, але вигляд вона мала на диво молодий — наче літня земля після грози. Син був удома, під крильцем. Тепер вона його нікуди не відпустить.

Онімілими пальцями він узявся за слухавку: