Розділ перший Історія Міністра

Позаду були тридцять годин образ, вибачань, сліз, умовлянь, обіцянок і клятв. На колишньому місці стояв новий комп’ютер, з великим плоским монітором. У ньому, в Міністровому кабінеті, спочивав на підлозі сонячний промінь, і мозаїка палала на світлі червоним, синім, бірюзовим.

— Я відпочивав, Чебурашко.

— Відпочивав?! Послухай, вони взяли Варяга. Він зізнався під тортурами… здав тебе з бебехами.

— Що за дурниці, під якими тортурами?!

— Ти не зрозумів, Міністре? Вони його взяли в реалі. Якийсь менеджер з Херсона. Коли він зрозумів, що вечір буде не такий приємний, як хотілося, виклав усе… У них є протоколи ваших переговорів, банківські звіти про переміщення коштів, реальні докази. Проти тебе висунуто обвинувачення, шахрайство в особливо великих розмірах, рахунки Міністра заарештовано, трибунал призначено на середу…

— Трибунал??

— А ти думав! Блазня вони так просто не простять, а тут саме трапилася зачіпка — занадто ти нахабно, Міністре, перекупив того недоумка Варяга. Залучай свою службу безпеки, бо тебе шукають у реалі. Ти, звісно, не менеджер з Херсона, якось одбрешешся… Але я тобі раджу — на трибунал не приходь, узагалі не з’являйся, ляж на дно. Я на зв’язок більше не вийду. Я — дрібна рибка, у ваші великі розбірки не пхаюся… Буду потрібен — кидай мені листи на запасну скриньку.

Маленький сутулий чоловічок на екрані низько вклонився Міністрові. Арсен побарабанив пальцями по краю клавіатури; «Залучай свою службу безпеки». Чебурашка думає, що Міністр, як і всі ці, людина шановна, заможна, скоріше за все, на високій посаді, інакше звідки гроші, манери, звичка маніпулювати людьми…

«Ніхто не повірить, що це я Міністр».

За вікном віртуального кабінету співали птахи — як завжди. Високий чоловік з орлиним носом, у темній мантії, оздобленій сріблом, сперся ліктями на підвіконня; звідси відкривався чудовий краєвид на все місто з його шпилями, банями, ґорґуліями на карнизах, флюгерами, вежами… Міністрові рахунки містили половину його заощаджень. Другу половину він зберігав у гаманці Доктора Ветті. Позбутися отак, ні за що ні про що, цілої гори чесно зароблених грошей… От же ж зараза. Трибунал у середу — є час підготуватися. Річ не в тім, хто правий, хто винуватий, — головне схилити на свій бік провідних гравців. Квіні одержала з його рук Міністерство транспорту, — вона ж не захоче відразу його втратити? Бо він усе викладе, потягне за собою й Руду, і Канцлера, на всіх знайдеться компромат. А є ще інші люди, може, не такі впливові, але вони завдячують Міністрові хто місцем, хто вигідною угодою, а хтось збирається використати його в майбутньому…

Він накинув каптур і вийшов. Палацові коридори петляли так, що, лишаючись невпізнаним, бродити по них можна годинами. А набридне — чом би не вийти в місто через підземний хід чи дверцята в стіні, або через таверну «Золотий гусак»…

Стіни й підлога публічних приміщень палацу були облицьовані жовтувато-бежевим мармуром. Міністр ковзав, іноді ловлячи краєм ока своє віддзеркалення в гранях мармурових колон, слухаючи поперемінно далекий спів, шум води, бамкання дзвонів. Десяток персонажів одночасно намагалися вийти з ним на зв’язок, проте Міністр мовчав, удаючи, що занурений у роздуми.

«Ти чув про Варяга?»

«Міністре, алльо? На тебе приймають ставки, але якось млявенько…»

«Ти читав сьогодні “Наш бал”?»

Він зупинився біля крамнички газетяра. «Наш бал» був офіційним органом гри й сервера, і на першій же шпальті сьогоднішнього випуску виявилася фотографія Темного Блазня, стилізована під олійний портрет: «Темний Блазень: Міністра-шахрая четвертують на майдані».

Зовсім близько шумів фонтан. Міністр сів на дерев’яну лаву, нефарбовану, відполіровану дотиками багатьох рук, сідниць, убрань… Ну, неначе відполіровану. У намальованому світі немає сили тертя, проте всі прикидаються, ніби вона є.

Розгорнув газету на весь монітор. «Темний Блазень: Слідство практично довело, що Міністр, давно відомий брудними іграми, цього разу перевершив самого себе: його інтригу за її підлістю й дурістю можна порівняти…» Ні, тут нічого читати, ніякої нової інформації, тільки лайка. Треба б зв’язатися з інформаторами поштою. Та страшнувато: кого з них уже перекупили?

У фонтані переливалися цівки — туго, свіжо, наче справжні. На краю, на мокрому камені, сидів мальовничий голодранець, калатав у воді босими ногами.

Арсен відкинувся на спинку крісла, відсторонено дивлячись на Міністра, фонтан та голодранця. Потеребив кінчик носа. Вони хочуть скандалу? Вони його матимуть. Що нижче наші шанси, то вище мотивація. Ух, яка вимальовується колотнеча, аж у животі холоне від жаху. У такі хвилини розумієш, навіщо живеш; подивимось, подивимось…