Розділ перший Історія Міністра

Великий Міністр, захищений од сталі, отрути й пристріту, вмить виявився беззахисним хлопчаком. Дитиною. Жертвою. Чужі руки схопили його за комір, в одну мить вивернули кишені, витрусили мобільний телефон і флешку. Арсен рвонувся, і його вдарили. Спалахнуло перед очима, полилась на підборіддя кров. Флешка зависла на чорній мотузочці, знущально погойдуючись зовсім поруч, у чужих руках.

— Віддай!

— Ну, борзий пацан…

Раптом спалахнуло світло. Електрично заблищав лід на асфальті, і гірляндою засяяли бурульки. Джип, сліплячи фарами, вивернув з-за рогу й без жодного зусилля виїхав на тротуар, наче вирішив задавити одразу всіх учасників бійки. Арсена відіпхнули, він мішком повалився на крижаний асфальт. Грюкнули дверцята машини.

Крик болю. Тупіт ніг. Тріск голих гілок — у садочку постраждали чиїсь кущі. Туман клубочився навпроти фар. У будинку засвітилося двоє вікон.

Джип стояв за кілька кроків — величезний, старий, на вологих чорних колесах. Візерунок протектора було видно чітко, наче лінії долоні. На таких машинах давно, ще до Арсенового народження, їздили братки на стрілки… Чи й досі ще їздять.

Ну чому той сучий син, що грає за Канцлера, їздить на машинах з блимавками, а Міністр бродить уночі по підворіттях, і місцева шпана безкарно чистить йому рило?!

Білі кросівки наблизились — і зупинилися, балансуючи на бетонній брівці. За кілька сантиметрів лежала на асфальті флешка. Чужа рука її підняла. Флешка захиталася на чорному шнурку перед Арсеновим лицем.

— Твоє?

Він учепився в білий пластиковий корпус, затис у кулаці, зморгуючи сльози. Рот і підборіддя були мокрі й липкі, у вухах дзвеніло. Він боявся поворухнути язиком — ану ж там уламки зубів?!

— Уставай.

Він устав без сторонньої допомоги. Людина в жовтій куртці зішкребла з карниза пригорщу відносно чистого снігу:

— На, приклади.

Ще ніколи досі Арсена не били — якщо не брати до уваги дитсадківських бійок. Було гірко, огидно, страшно, в голові паморочилось і ніс болів.

— На ногах устоїш? — запитав чоловік з ножиком і мишею в кишені.

— Устою.

— Далеко звідси живеш?

— Далеко.

— «Між нами десять тисяч кілометрів», — промуркотів власник жовтої куртки. — Сьогодні не твій день, хлопче. Сідай, а то знов кудись влипнеш.

При здоровому глузді й твердій пам’яті він ніколи б не сів у машину до незнайомої людини. Але ця ніч, Асамблея, північний хутровий звірок і все, що сталося, позбавили його розуму.