Розділ «Картопля»

— Та ні, — відповіла Люська на його погляд. — Нічого… так. Деня, іди мий ручки…

Прикрила за сином двері ванної.

— Бачили ми цього… кота. Начебто. Деня злякався… А двірничка каже, що він тут у дворі… коротше, бачили його. Начебто б він болонку з’їв із другого під’їзду.

— Кіт?!

— Вони кажуть про нього — «чорнобильський мутант», — Люська невесело посміхнулася. — Знаєш що? Подзвоню я в «будку». Нехай приїдуть і заберуть його. На біса нам у дворі така гидота?

«Будка», служба, що відловлювала бродячих тварин, ніякого кота-мутанта у дворі не знайшла, зате спробувала забрати двір-тер’єра Булата з третього під’їзду. Вийшов скандал, мало не бійка, хазяйка Булата кричала в обличчя Люсьці образи, Богдан ледь зумів залагодити справу миром — заплатив «будочникам», і ті поїхали порожні.

Люська довго плакала на кухні, Богдан утішав її. Нарешті, о першій годині попівночі вляглися; о п’ятій ранку Денис вийшов на кухню попити водички і, глянувши у вікно, побачив під єдиним ліхтарем у дворі — величезну тварину з настовбурченою шерстю…

Мигнув — чудовиська наче й не було.

— Що це?

Богдан тримав у руках новий малюнок Дениса, що випав через нещільно прикриті дверцята письмового столу. На малюнку були люди з круглими головами, круглими животами, з наведеними чорною фарбою руками і ногами — багато людей, у деякого в руках великі чорні ножі розміром з гарну шаблю. Люди стояли пліч-о-пліч, один за одним, а в центрі композиції містився дрібненький чоловічок у трикутному зеленому пальті та круглому капелюсі. Руки чоловічка стирчали в різні боки — на кожній по п’ять довгих пальців.

— Що це, Деня?

— Просто так, — ухильно відповів син. — Хулігани.

— А це? Всередині?

Син знизав плечима.

— Це не я випадково? — обережно запитав Богдан. — У зеленому пальті?

— Може, і ти, — промурмотав Денис, дивлячись убік.

Самотній старий сидів на перекошеному ящику з-під овочів. На темній зморшкуватій долоні лежала картоплина — чиста, золотаво-коричнева, що ніби світилася зсередини.

— Лопату знайди, — говорив старий. — Знайди лопату.

За штабелями ящиків, за горами мішків із гнилою картоплею ходили на м’яких лапках. Дивилися очима-щілинками, роззявляли вертикальні щелепи. Поскрипував вітер:

— Заплатиш…