Розділ «Картопля»

Тієї весни Богдан і Люська зібрали усі свої заощадження і купили будиночок у селі — за двісті доларів. Зарплату затримували, нулі на «купонах» множилися, як кільця в руках жонглера, і всі знайомі говорили, що треба мати місце для виживання й обов’язково город, щоб годуватися. «Малого будете вивозити на все літо, — говорила Люсьчина мама. — Екологічно чисте місце, природа, продукти з грядки. А якщо грубка є, то й узимку жити можна».

Богдан і Люська купили руїну під солом’яним дахом, як за часів Тараса Шевченка. Город при «хаті» лежав величезний, і обоє радісно передбачали грандіозний врожай картоплі. Три старі сливи і п’ять кущів смородини утворювали «сад», наприкінці городу була вбиральня на три стіни і без даху. «Зате свіже повітря!» — веселився Богдан. Люська роздувала ніздрі, принюхуючись до незнайомого запаху весняної землі, рожевіла щоками і будувала багатоповерхові плани на майбутнє: «Отут просапати… Отут скопати… Отут фіалки, отут матіола… Отут буде мангал, отут літня кухня, отут часник, там абрикоси…»

Приходили місцеві, в основному бабусі, знайомилися: «Кажуть, Гнатовичову хату купили… Ви купили? А-а-а… Гнатович? Уже три роки як помер, і хата стояла порожня… Ікони в хаті є? Це добре… Три роки стояла хата, ніяк не можна без ікони…»

Одна сусідка принесла жовто-коричневі яйця, попросила добути в місті курива для паралізованого чоловіка, що не встає. Усе розпитувала, у кого з родичів покійного Гнатовича купили будинок і за скільки.

— Задешево, мабуть, дісталося? Знаю, дешево… Думали, що й даром ніхто не візьме. А вам навіщо воно здалося?

— Таж інфляція, тітко Олено, треба нерухомість скупати…

Сусідка посміхалася, на щось натякаючи, і, зрештою, набридла подружжю гірше за комарів.

— У мене від неї голова болить, — скаржилася Люська. — Випитує, як слідчий, і тягне, і тягне… І натякає на щось, а на що — не говорить…

– Їм тут нудно, — припустив Богдан. — Ми приїхали — подія…

Перед наступною поїздкою Люська купила в гастрономі п’ять пачок цигарок.

Весна пройшла під знаком ентузіазму. Щосуботи подружжя піднімалося о п’ятій ранку, брало на плечі рюкзаки і сплячого сина в оберемок, їхали на вокзал. Вистоювали в черзі за квитками і вантажилися в електричку. У поїзді снідали припасеними з вечора бутербродами; дворічний Денис прокидався, оглядався довкіл і відмовлявся їсти манну кашу з пляшечки. Іноді вередував, тоді Богданові доводилося брати його на руки й прогулюватись по вагонах, подовгу стояти в тамбурі, тицяти пальцем за вікно, де пропливали дерева й дороги, і розповідати казки без початку й кінця, але з безліччю подій: «І раптом… він його… як схопить! А той як… закричить!»

Через три години електричка прибувала на полустанок, і у сімейства було аж дві хвилини, щоб витягти на платформу торби на візках, саджанці в забруднених землею кульках і незадоволеного Дениса. Годину вони сиділи на привокзальній лаві, чекаючи автобуса; навколо збиралося достатньо бабусь з багажем, їх було значно більше, ніж місць у старому пазику, і коли справа доходила до посадки, малого нерідко доводилося «закидати» через вікно.

Провівши в автобусі сорок хвилин, сімейство висаджувалося посеред маршруту, перевзувалося в гумові чоботи і брело дорогою, що розкисла, ще близько години. Денис на цей час нарешті прокидався, радів життю, ганявся за воронами і виловлював руками жаб у канавках, у той час як Богдан і Люська мріяли тільки про одне — нарешті дістатися до місця.

Віталися з бабусями за тинами — один добридень на сім хвилин шляху. Близько дванадцятої спочатку показувався колодязь, а потім і залишки рідного паркану; Богдан урочисто знімав зі старих скоб новенький замок, і сімейство ввалювалося у двір — сарай, що покосився, купи неприбраного сміття в далекому закутку, зелененька травичка скрізь, куди не глянь.

Ніч із суботи на неділю проводили в хаті. Два дні з превеликими труднощами звільняли від бур’янів запустілий город; кульбаби, такі милі в місті, тут перетворювалися в справжніх монстрів, обплітали землю коренями, глушили кріп і редиску. Кропива, звіріючи, забивала порічкові кущі так, що до них не можна було підступитися; на прогулянки і риболовлю майже не залишалося часу. А попереду дорога назад — тим же порядком. У неділю, о пів на дванадцяту ночі, ледь живе подружжя зі сплячим Денисом на руках прибувало в міську квартиру, для обох від завтра — довгий робочий тиждень…

— Який заряд свіжого повітря! — відважно говорила Люська. — Це чудово — фізична праця! Подивись на Деню, який рум’яний…

І Богдан дивився на речі зі здоровим оптимізмом. У всякому разі намагався дивитися.

Він уперше в житті косив траву, збирав смородину і заварював чай з м’ятою. Він знайшов під солом’яним дахом гніздо незнайомого птаха, схожого на ластівку, тільки значно більшого й мовчазного.

Люська намагалася підгодовувати птаха крихтами, але той ніколи не брав запропонованого частування — літав узад-уперед безшумно, як хмарка, і тільки вночі шелестів іноді під дахом — вовтузився, зручніше влаштовуючись у гнізді…