Розділ «Чортова екзистенція»

Життя чортяче — воно відомо яке. Звідусіль лиха чекай: то хрестом припечатають, то молодиця справна рогачем дістане. Але така напасть — ще не напасть. Це в старовину для чортячого племені гірше справної молодиці лиха не було. А як зміни пішли, як почало усе мінятися… І не думайте, що коли у людей у житті зміни, то у чортів усе по-старому, як при царі Паньку чи при самій цариці Катерині. Де там! Здавна заведено: коли в нас, нащадків Адамових, життя іншим стає, то у чортів, вважай, удвічі. Правда, у чім тут причина — не скажу. Мабуть, по-різному буває: коли чорти нашкодять, коли і люди надивачать. А потім — кому скаржитися? Ось і

крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.

Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив — так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»

Ось і вигнали. І не просто вигнали.

Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!

А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького — того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.

А ось взяли й вигнали!

Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили — уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.

— Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? — запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа — там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.

— Що не твори, добро чи зло, — різниці ніякої немає, — повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). — А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось — зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.

Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.

— А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться — без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?

І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?

Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі — ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…

В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір — став райцентр, була Малоросія — і її перемінило.

Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.

— А документик ваш, громадянине?

Колись чорти — ті, що здалеку до нас прибували, — під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього — фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!

Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.