Розділ «Рятувальники»

І пожалів сивого малюка

Симург, цар птахів, велика душа…

Фірдоусі, Шах-наме

Сьогодні ми знову йдемо рятувати світ. Ми — це Ленка, Жорик, Вась-Вась (який насправді Алпамис, але Вась-Вась йому дуже підходить) і я, Дум-Дум. За документами мене звати Сергієм. А Дум-Дум — прізвисько. Я зброю люблю. Убивати не люблю, а зброю люблю. Кулі такі є, дум-дум. От мене на їхню честь і прозвали.

Будемо проникати в секретний інститут. Треба добути там один диск. А інформацію на вінчестері вони стерли самі. Бояться, що вкрадуть. Це полегшує нашу задачу. На диску записана дуже небезпечна штука. Добре, що диск у них один, а той, хто небезпечну штуку придумав, учора помер від старості. Так нам передали. За інститутом ми стежимо вже тиждень. Треба б ще днів зо два, але завтра диск відвезуть. Далеко. Доводиться поспішати. Це погано. Поспіх — це завжди погано. Якщо поспішаєш, що-не-будь обов’язково піде не так. Я дивлюся, як Вась-Вась дожовує свій хот-дог. Останній шматок він ковтає смішно: кадик смикається жабою.

— Пішли, — говорить Вась-Вась, витираючи губи долонею.

Будівля інституту — звичайнісінька шестиповерхівка. Схожа на гуртожиток. Тільки вивіска інша. Дивно: коли я на неї дивлюся, то розумію усе, що там написано. А варто відвести погляд, і вже нічого не пам’ятаю. Тільки номер пам’ятаю.

Двадцять три.

Інститут такий секретний, що на вході навіть охорони немає. Дядько-вахтер, і все. Зараз обідня перерва, народ снує туди-сюди, і ми змішуємося з юрбою. Проходячи повз вахтера, Вась-Вась солідно киває йому, як старий знайомий. І дивиться на годинник, начебто квапиться. Вась-Вась розумний. У нього такий метод. Дивишся на годинник, супишся, і вахтер думає, що ти свій. Що спізнюєшся до директора чи ще куди. Вась-Вась у нас найстарший, йому тридцять сім. Тому він веде перед. Хоча насправді головного у нас немає. Кожний знає свою справу. У кожного — спеціалізація. А разом ми — команда. Як пальці на руці: кожен сам по собі, а якщо стиснути — кулак вийде. Таким кулаком можна ого-го як врізати!

Зараз нам нагору сходами і праворуч. Вась-Вась заздалегідь розповів. Він тут ніколи раніш не був, як і ми всі. Але Вась-Вась — видун. Може крізь стінку бачити. Не завжди, правда. У неділю не може. І по середах, з десятої ранку до дванадцятої.

Сходинки. Довгий коридор з дверима. Іти треба швидко, але не бігти. Щоб не привертати уваги. Наприкінці коридору будуть залізні двері. Вони замкнені. Жорик їх зламає. Він що хочеш зламає: хоч двері, хоч пароль у комп’ютері. Тому що Жорик — зломщик. У нього є маленька блискуча відмичка. Хрясь! Готово. Це стара роздягальня для робітників. Навіщо в секретному інституті робітники, я не знаю. Напевно, тому роздягальня замкнена і тут нікого немає, тільки шафки. Тут ми будемо чекати. Не люблю чекати, але нічого не вдієш. В інститут можна потрапити в обідню перерву. А в підземні поверхи — увечері, коли змінюється охорона. Там, на підземних поверхах, охорони багато. Це тільки на вході один вахтер, щоб ніхто не здогадався. Напевно, ті, хто тут працює, теж не всі знають, чим вони займаються. І ми б не здогадалися. Нам Симург сказав. Симург дає нам завдання. Я бачу його внутрішнім зором і можу з ним розмовляти.

Я — зв’язковий.

Вислухавши Симурга, я передаю завдання іншим. І ми відправляємося рятувати світ. Нам це подобається. Тому що ми — Рятувальники. «Чіп і Дейл поспішають на допомогу!» — сміється Ленка. Адже нас саме четверо. Вась-Вась — це, звичайно, Рокі. Він теж великий, товстий і увесь час жує бутерброди. Ленка, зрозуміло, Гаєчка. А ми з Жориком — Чіп і Дейл. Ось тільки хто з нас Чіп, а хто Дейл, я ніяк не зрозумію. Я і в мультику їх увесь час плутаю.

Ленка з нас наймолодша. Їй двадцять три роки. «Двадцять три з половиною!» — любить уточнювати вона. А на вигляд — вісімнадцять. Чи п’ятнадцять, якщо захоче. Жорику четвертак. Я дивлюся на нього трохи звисока, тому що мені тридцять один. Жорик — Ленчин наречений. Уже давно. Років два, напевно. Не знаю, чому вони ніяк не одружаться. Мені, між іншим, Ленка теж подобається. Я з нею цілувався. Три рази. Думав, після буде соромно, а соромно не було. Ні крапельки! Навпаки, було добре. Жорик знає, але не сердиться. Йому теж інші дівчата подобаються. Іноді.

Чекати нам довго. Я всідаюся на ослін, тулюся до залізної шафки для одягу й засинаю.

Дракон застряг. Тут печера занадто вузька, йому не пролізти. Одна шия з головою стирчать із проходу. Паща димить, очі відливають багряним блиском у світлі ліхтаря. Красиво! «Швидше! — кричить Ленка. — Треба розширити прохід!» Вона має рацію: лише дракон може впоратися з Чорним Коливальником. Я вже чую, як він тупотить унизу, наближаючись. Десь поруч повинна бути комірка зі старим шахтарським інструментом. Симург говорив, коли давав завдання… Ось вона! Вась-Вась з Жориком ішли за драконом, і тепер їм до нас не дістатися. Двома кирками ми з Ленкою запекло довбаємо стіну. Ленка — вона тільки на вигляд тендітна. Якщо треба, працює як заведена. Не кожний мужик так зуміє. Камінь м’який, шаруватий, відлітає цілими шарами. Прохід розширюється на очах. «Швидше!» — квапить дракон, форкаючи димом. Піт котиться з нас градом, від кам’яної крихти дере у горлі, сльозяться очі. «Ай!» Немов тисяча рибальських гачків упиваються мені в сідниці! З криком упускаю кирку собі на ногу. Печерний пацюкобраз! Дарма, що це лише дитинча… Наступної миті з гуркотом обвалюється величезний шматок стіни. Мимохідь відкинувши пацюкобраза, дракон прямує вперед, у глибину величезної зали. Немов у пащу чудовиська з іклами-сталактитами. Дитинча пацюкобраза затято верещить десь у кутку. Воно скривджене до смерті. З проходу вискакують Вась-Вась з Жориком, світять ліхтарями. У променях з’являється величезна чорна фігура. Я збиваю Ленку з ніг, падаю зверху, закриваю…

— Пора.

Я завжди прокидаюся миттєво. Жорик тре очі кулаками, а я вже перевіряю спорядження. Спочатку — одяг. Відліпити від футболки малюнок-самоклейку і напис. Надягти поверх синю куртку, витягнуту з сумки. Дуже схоже на одяг тутешніх техніків. Вась-Вась бачив. Тепер — зброя. Пістолети у нас особливі. З такими навіть якщо поліція зупинить, нічого нам не буде. По-перше, Вась-Вась може зробити так, щоб пістолети ніхто не побачив. Гіпноз. Я теж так можу, але не завжди виходить. А по-друге, пістолети на вигляд як іграшки. Пластмасові. Натиснеш на курок — з дула бризне цівка води. Дитині купив, у подарунок. Але якщо знати, де фіксатор… і зняти верхню накладку з балончиком для води…

Крута зброя. Мені подобається.