Розділ «Сатанорій»

— Приїхали! «Ладусі».

Автобус зі скрипом і злим шипінням розтиснув щелепи, прощаючись з недоперевареною здобиччю. Пасажири повалили назовні: труська утроба доконала всіх. Він вибрався одним із перших, подав руку дружині, підкинув рюкзак вище й озирнувся. Ральф, що всю дорогу прикидався сфінксом, відчувши волю, немов з ланцюга зірвався. І тепер, беручи реванш за довге «лежати!», нарізав кола навколо хазяїв, яких обожнював. Останнє сонце листопада хлюпнуло золота на рідкі шевелюри старців-дубів, нездоровим сухотним блиском відбилося у склі корпусу, вимитому до надприродної, що вселяє жах, чистоти; бляклу блакить арки біля входу на територію плямували, обсипаючись, більма штукатурки, і німб знущально клубочився над бронзовою лисиною усюдисущого вождя.

Потічок метушливих мурах пожебонів до будинку адміністрації, волочачи валізи і торби. Напевно, варто було б додати кроку, обігнати похоронного вигляду бабусю, на корпус обійти рисака-ровесника, підрізати його горласте сімейство, біля сходів кидком дістати ветерана, що скаче верхи на паличці, у трійці лідерів дістатися до заповітного віконця, оформити папери і спочивати на лаврах у раю номера. Але поспіх викликав майже фізіологічну відразу. Він приїхав відпочивати. Передусім від отрутного шила, загнаного життям по саме руків’я.

Досить.

Син побіг уперед навперегони з Ральфом; утім, займати чергу дитина не збиралася. Чадо цікавив особняк — стародавній поміщицький будинок, двоповерховий, з мармуровими східцями і колонами біля входу; саме тут розташовувалася адміністрація санаторію. А Ральф, здоровенний, вічно слинявий боксер, із задоволенням обгавкував жирних, меланхолійних граків, готовий бігти куди завгодно, аби бігти.

Стоячи в черзі, він заздрив собаці, потім — сину, ще пізніше — дружині, що вийшла «на хвилинку» і втратила лік часу. Заздрості було багато. Вистачило до кінця.

— Ваш номер 415-й. Здайте паспорти.

— Добре.

До корпусу вела чисто виметена доріжка. Можна сказати, стерильна, як підлога в операційній. З обох боків росли кущі: неприємно голі, з чорними гронами ягід, сухих і зморщених, кущі ворушилися при повному безвітрі. Ліфт не працював. Сходами можна було йти тільки вервечкою. Четвертий поверх виявився замкненим. А чергова з ключами гралася у Невловимого Джо. Пошуки настрою не зіпсували, вірніше, зіпсували не дуже. Приїхали відпочивати. Родиною. Нерви, злість, сварки залишилися вдома: скрегочуть зубами в замкненій і поставленій на сигналізацію квартирі. Це заздалегідь обговорено з дружиною. Він згадував домовленість, плентаючись за ключницею, що нарешті з’явилася, з’ясовуючи, що в 415-му, тримісному номері відсутні електричні лампочки, душ і не працює зливний бачок, а в 416-му номері, де усе працює, зливається і запалюється, — два ліжка.

— Подивимося 410-й?

— Там комплект?

«Сумнівно», — читалося на одутлому обличчі чергової, схожої на статую знищеного талібами Будди. Далі сталося чудо: сестричка з медпункту разом із прибиральницею, виявивши невластиву обслузі запопадливість, швиденько перетягнули одне ліжко з бездушового номера в задушований. Перший порив був — допомогти. Жінки усе-таки. Але він осмикнув внутрішнього джентльмена. За путівку заплачені гроші. Адміністрація зобов’язана надати комплектний номер. А якщо персонал загруз у ліні, забувши підготувати корпус до заїзду відпочиваючих, — нехай тепер віддувається!

Думки були правильні, але крижані. Січневі. Стало незатишно. Коли ліжко зайняло відведене місце біля вікна, він простягнув медсестрі зім’яту п’ятірку:

— Візьміть.

— Ой, ні, що ви! Не можна! — Дівчина закліпала віями. Переляк здавався награним хоча грошей вона так і не взяла. — У нас це не прийнято!

«Скрізь прийнято, а у вас ні?!» Здвигнувши плечима, він заходився розпаковувати рюкзак.

На сніданок, природно, спізнилися. Проте безкорислива сестричка переконала сходити в їдальню: її розповідь про гастрити й виразки, що тільки й чекають порушення режиму харчування, будила в душі первісні страхи. Дійсно, сніданок знайшовся: прочахлий, в міру їстівний. З трьох перемін: котлета з ячною кашею, каша манна і чай. Їсти в порожньому, гучному приміщенні було дивно. Примари підглядали через сусідні столики — легіони гостей, що ніколи тут не їли. Погляди невидимок псували апетит. Котлети вони із сином присмачили кетчупом, завбачливо захопленим у дорогу, манну кашу їсти не стали, а рідкий, нудотно-солодкий чай навіть здався смачним. Дружина, навпаки, з апетитом ум’яла всі три порції манки. І доїла за сином ячку. За десять років шлюбу для нього, як і раніше, залишалося загадкою: як вона може їсти цю погань?

— Від завтра почну худнути.

Він приречено кивнув.