Розділ «Картопля»

— У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…

Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:

— Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.

— Там багато роботи залишалося, — сказав Богдан начебто сам собі. — На пару днів…

— Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.

Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:

— Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…

І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.

Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:

— Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…

Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.

Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.

Коли поверталися, в електричці — Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:

— Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.

— Так ну її, цю картоплю, — в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.

Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині — дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.

— Тепер на всю зиму вистачить, — говорила Люська. — Бр-р… Як згадаю цих жуків…

Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.

Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:

— Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…