Розділ «Сердолікова намистина»

Дівчина не відповіла і раптом погладила його по щоці. Максим здригнувся.

Першокурсник, що проходив мимо, з розумінням відвернувся.

На кургані було вогко. Сонце висушило траву, але земля усе ще противилася, не віддаючи холодної вологи. Цього раннього вечора усе здавалося інакшим, зміненим. Старий цвинтар підступив ближче, до самого підніжжя, ліс, навпаки, немов пішов до обрію.

Максим прийшов першим. Сигарети не брав — у роті й так зібралася гіркота. Дівчини ще не було, і він сів на звичне місце, кинувши поверх трави штормівку. Зрештою, одному теж непогано. Можна думати, можна дивитися на старі покинуті могили, покриті такою ж високою травою. Чомусь подумалося про тих же «подібних», не вартих навіть визначення «плебс». Вони розкопували кургани, намагаючись знайти золотого коня з золотою вуздечкою, і відверталися від могил батьків і дідів.

Максим знав, що правий, але на думку відразу спало зовсім інше. З цих місць його предки, тут загинув дід, але тепер для нього ця земля — чужа. Неприємні люди, незрозуміла мова…

У школі Максим ледь зміг одержати «четвірку» з української мови — заради середнього бала в атестаті. Англійську знав краще від усіх у класі, латинь учив з чотирнадцяти років.

Він зрозумів, що і ця правда його нітрохи не збентежила.

Ніна поклала на траву великий пакет, з якого визирало щось синє.

— Узяла ковдру, — пояснила. — Дуже вогко.

— Порушення експедиційних традицій, — знизав він плечима, не встаючи. — Правило: гуляючи з дівчиною, не бери ковдри. Занадто прозорий натяк.

Ніна відреагувала на диво спокійно: — Я не з вашої експедиції. А сьогодні вогко.

На ковдру Максим так і не сів. Принципово.

— Говори, що хочеш, — сказала Ніна.

Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона — старша.

— Добре!

Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.

— Я думав, ми — паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї — ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри — ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось — у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.

— Тобі холодно, — Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. — Говори, Максиме.

Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.

— А зараз я зрозумів, Ніно. Ми — скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.