Розділ «Сердолікова намистина»

— Домислювати не хочу. Вибач — взаємно.

Дівчина провела рукою по обличчю. Потім у її долоні виявилася знайома намистина.

— Добре! Домислю сама. Уяви, що я — та сама скіфська дівчина, яку ти поховав. Але ти зробив помилку, кров не можна було змішувати з вином. Замість поховального ти провів зовсім інший обряд. Так?

Про череп Максим розповів їй сам. І відразу зрозумів — даремно. Тепер же зрозумів це вдруге.

— Ти викликав її, змусив знову вдихнути повітря, випити води, поговорити з живими людьми. Але твоєї крові вистачить ненадовго. Їй… Мені незабаром доведеться піти — повернутися під землю, у темряву, у Ніщо. Нова кров не допоможе, потрібно інше чудо. Скажімо…

Ніна перекотила намистину по долоні, обережно торкнулася пальцем.

— Скажімо, сердолік повинен засвітитися.

— Це буде причиною чи наслідком?

Максим дуже постарався, щоб запитання прозвучало в міру іронічно. Але дуже в міру.

— Ще не знаю.

За вікном лив дощ, червоним вогнем горіла спіраль електроплитки, димів недокурок у порожній банці з-під сайри. Штормівка ще не висохла, і Максим, сам промоклий, добряче змерз. З відкритого рюкзака на нього дивився в’язаний светр, але претендувати на таку розкіш закоренілий інтел не зважився. Ніні ж було не до штормівки і не до светра теж.

— Тепер я зрозуміла, хто з нас старший, — раптово зауважила дівчина. — Це не докір, хвалитися тут нічим. Я теж мріяла гратися в розкопи курганів. Дуже мріяла…

У цю хвилину Максимові терміново захотілося подорослішати. Курган для цього не годився. Він подивився на намистину в її долоні.

— Ти… Ти вийдеш за ме…

Сердолік зник. Долоня Ніни дотягнулася до його губів. Натисла.

— Дощ, здається, закінчується… Ти дуже хороший хлопчик, Максиме.

Мертвий цар побачив сонце через два дні.

Боги втомилися. Занадто давні, занадто занурені в товщі пам’яті, своєї і чужої, вони зробили, що змогли. Не допомогло. Осквернителі були молоді, з гарячою кров’ю, гострим холодним розумом і ненаситною жагою. Їх не чекала вічність, під їхніми кедами чвакала холодна багнюка, в яку їм усім доведеться незабаром піти. Тому вони поспішали насолодитися миттю перемоги, зчистити мокру землю з золотої діадеми, з радісною усмішкою підняти до розгубленого сонця парадний царський меч, подивитися в померхлий лик срібного еллінського дзеркала.

Боги віддали царя. Бульдозер, гарикаючи, від’їхав убік, похмурі бородаті хлопці — гвардія експедиції, схилилися над чимось темним, що проступало з-під жовтого багна. Інших безжалісно відігнали геть. Мить перемоги — вона для всіх, але ділиться не порівну.

— Як завжди, дві головні камери, — начальник Сергій Сергійович, що зневажливо топтав армійськими черевиками брівку кургану, кивнув униз, на дно розкопу. Там оскверняли царські кістки.