Розділ «Сердолікова намистина»

А взагалі в довкіллі було людно. Село, що з магазином, поряд ще одне, майже порожнє, ріка з фанерними будиночками на березі і човновою пристанню. Коли ж після першого тижня роботи починає кортіти самотності, надмір тобі подібних стомлює.

Увечері Максим ішов «світ за очі» — на старий курган, по-варварському розкопаний ще століття тому. Сідав так, щоб не бачити нічого, крім далекого лісу.

— Перешкодила? — гостя виявилася до дивного чуйною. — Напевне, думаєте про роботу? Вибачте, зараз піду.

Чи дівчина і справді знітилася, чи не гірше третьокурсника вивчила мудру науку психологію. Максим поспішно підвівся.

— Це ви мене вибачте. Нікому ви не перешкодили, я іду, точніше, уже пішов. До речі, курган на якому ми стоїмо, ранньоськіфский, століття сьомого до нашої ери, ліворуч — цвинтар, але вже новіший і… Пішов!

— Залишаєте мене одну на цвинтарі?

Дівчина засміялася, й археологу відразу ж перехотілося йти.

— Цвинтар? — він подивився вниз, де той і знаходився, похитав головою. — Якщо ми збираємося познайомитися, привід — кращого не придумати. Цвинтар початку двадцятого століття, покинутий, розорений, як і все в цьому богоспасенному краю…

Дівчина знову розсміялася, простягнула долоню:

— Ніна! Запам’ятати легко — з «Кавказької полонянки». А вас я знаю, ви — головний у тій ямі, де копають, і звати вас Максим.

— Як у Стругацьких у «Населеному острові», — погодився він, теж протягуючи руку.

Дивина сталася цієї миті на покинутому кургані. Корінний, справжній археолог не став поправляти невігласа, що посмів назвати розкоп якоюсь «ямою». Напевно, дівчина і справді гарно сміялася.

— Я дійсно, як ви кажете, з будиночків, але відпочиваю не після трудів, а перед. Про вас мені розповіли хлопці. Вони першокурсники, намагалися грати зі мною у волейбол і дуже вас бояться.

— При цьому вважають занудою і кар’єристом, що мріє про аспірантуру на нашій кафедрі, — погодився Максим.

Отут би дівчині його поправити (для того і говорилося), але Ніна чомусь змовчала. Лише подивилася — дуже уважно. Максимові негайно захотілося вийняти з кишені забутий в наметі гребінець, а заодно збігати в той же намет за бритвою. Археолог у полі — не студент в актовому залі. В усьому ж іншому гребінець з бритвою допомогти не могли. Максим був упевнений, що зовнішністю не вдався, так само як і зростом, а якщо тебе до того ж визнали занудою…

Він подивився на годинника, щоб змотивувати відхід, але дівчина раптом ступнула ближче.

— Так… Скривдила, причому безпідставно. Максиме, мені дуже подобаються зануди, а мрія про аспірантуру — дуже достойна мрія. Дивитися на годинник не треба, цей прийом давно не проходить.

— Ви — психолог, — зрозумів він.

— Четвертий курс, — дівчина чомусь зітхнула. — Як психолог пропоную негайно перейти на «ти» і оцінити ситуацію. Прийшла я сюди, звичайно ж, не випадково, але от знайомитися ні з ким не хотіла, навіть з археологами. Навпаки, мріяла побути на самоті. Здається, наші мотивації збігаються?

Максим кивнув, здогадуючись, що про звичку бути лідером у розумній бесіді