Розділ «Сердолікова намистина»

— Ця дівчина з кургану повинна б тебе полюбити.

— Повинна була б, — уточнив уїдливий Максим. — Та головне — за що?

У бляшаних кружках парував чай, штормівка сохла біля палаючої електроплитки. За вікном шуміла злива, що переходила у потоп.

— Скіфи вірили у вічне життя. Тому не «б», — невесело посміхнулася Ніна. — А за що… Ти ж їй це вічне життя заново подарував, хіба не так? Навів порядок у царстві мертвих?

Сердолікова намистина лежала на столі, поруч із пачкою рафінаду.

Максим кивнув:

— Саме так. Можу переказати відповідну главу з монографії Абаєва. І що цікаво, Ніно? За ці дні ми обговорили з тобою не тільки всі обов’язкові для інтелів…

— Вибач? — кружка в руці дівчини здригнулася. — Ах так, знову Стругацькі!

– І знову «саме». Всі обов’язкові для інтелів теми, навіть перейшли на додаткову програму. Це з одного боку. З іншого ж… Я, як зрадник на допиті, виклав про себе все, включаючи сагу про дідуся, Максима Івановича, що примудрився саме в цих місцях скласти свою комсомольську голову в самий розпал колективізації. І ти слухала, наче тобі цікаво.

Кружка в її руках знову здригнулася. Окріп хлюпнув на пачку з цукром.

— Мені було цікаво, Максиме. Якщо не віриш, то… повір. Можу продовжити. Я про себе нічого не розповідала, а ти, як щирий… інтель… не розпитував. А тепер тонко натякаєш, що мої неприємності десь там.

Максим подивився в залите білою водою скло. Сутеніє. Якщо литиме всю ніч, прощай, Великий Кургане!

— Хіба що дуже тонко, Ніно.

Дівчина поставила кухоль на стіл, витерла мокре зап’ястя носовою хусткою, закусила губу.

— Тобі потрібно було піти відразу, поки ще було видно. У тебе і так вистачає проблем із твоїм курганом.

— Те, що я не росіянка, ти вже зрозумів.

Максим знизав плечима. Він, хоч сам був обрусілим українцем, усе ж не бачив у тім особливого лиха. Більше того, козацькі гени часом нашіптували йому, що росіянином бути зовсім не обов’язково.

Тепер вони сиділи на ліжку — панцирному, з нікельованими кульками на бильцях. Ніна — біля підсунутої до стіни подушки, він — на протилежному кінці. Між ними лежав напіврозібраний рюкзак.

— Я не тільки не росіянка… Далі домисли собі сам. Вибач, не можу.

Цього разу Максим зморгнув — не гірше Сергія Сергійовича. Чомусь подумалося про чилійських емігрантів. Ні, не схожа.