Розділ «Сердолікова намистина»

— Дикість! — різко видихнув Максим. — У вас що, Тимур править?

Рука Ніни знову погладила його по обличчю.

— Ти все ж не скіф. Ти — освічений хлопчик з великого красивого міста. Для тебе навіть ці кургани — незрозуміла чужа земля… Я зроблю, як вирішила, а тепер повинен вирішувати ти. Зараз я зв’язана словом, зв’язана клятвою. Але я у твоїй владі, роби, що хочеш. Тільки я не прощу собі — ніколи. Щоб не трапилося, як би не склалося життя. Навіть якщо ми знову зустрінемося, будемо разом. Не прощу! Чужа наречена не може лягти на цю ковдру. На ній мене не будуть любити — мене втопчуть у бруд. Моїм черепом знову будуть грати у футбол…

Максимові чомусь згадався розритий сьогодні курган. Від мертвої цариці не залишилося навіть кістяка. Тільки жовта глина…

— Можливо, я незабаром помру. Можливо, буду вільною. Можливо, у нас з тобою попереду ціле життя. Не знаю! Ніхто не знає, навіть боги, у яких ти не віриш. Нехай усе буде по-твоєму, Максиме. Зараз ти вже не хлопчик, зараз ти став дорослим.

Вирішуй! Сердолік у мене в руці.

Максим довго дивився у важке зоряне небо, намагаючись знайти потрібні слова. На розум прийшов власний невдалий переклад. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму — і замер, нерухомий…» Ні, так не відповіси. Він став дорослим. Він повинен вирішити.

— Це твоя намистина, Ніно. Вона засвітиться.

— Тебе до телефону, — покликала мама.

— Угу!

Максим не без жалю відклав убік том Моммзена, устав, глянув у вікно. Поріділа крона старого клена вже не ховала сусідній будинок. Узимку його видно весь — старий, ще початку століття. Клен, червона цегла знайомих стін, нитки телефонних дротів…

Його дитинство. Його світ. Його життя.

— Це Ніна, — почув Максим. — Але згадувати мене зовсім не обов’язково.

— Я не забував, — відповів він, і уточнив: — Не забув.

Слухавка раптово стала гарячою.

— Зараз я продиктую телефон. Якщо хочеш — подзвони… Максиме, оскільки ти все ж… інтель, скажу сама. Ти мені нічим не зобов’язаний, розумієш? Дзвонити не обов’язково.

— Диктуй, — видихнув він.

Олівець був уже в руці. Номери Максим звичайно записував на полях старої телефонної книги.

— Зараз… — Ніна засміялася. — Я твої вірші згадала. Про Афродіту Аргимпасу. «Він не спав. Серед зірок німого гласу йшов крізь пітьму — і замер, нерухомий…» Правильно?

Трубка схолодніла як лід. Максим не згадував при ній Аргимпасу. Він узагалі не читав Ніні віршів.