Розділ «Сердолікова намистина»

Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.

Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.

Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту — собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.

Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк — доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно — як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.

Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам — якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель — судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!

І що накажете з вами робити?

Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» — ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.

— Максиме! Звідки це?

— Курган номер три. Сьогоднішній. Куди покласти?

Начальник дозволив собі не просто здивуватися — моргнути. Решту Максим міг вгадати наперед. Зараз йому пояснять, що краніологічне дослідження цього року неможливе, везти в музей — фонди переповнені… Якщо ж коротко: «Рятуй нас, Боже, від старанних старшокурсників!»

Отож можна виявити ініціативу.

— Я подумав, Сергію Сергійовичу… Закопаю його поруч із курганом, а місце в щоденнику позначу. Лежав з часів Перикла — і ще полежить. Якщо раптом знадобиться — візьмемо. Так би мовити, довгострокова консервація.

— Правильно, дій!

У начальницькому погляді прозирало явне схвалення. Але і докір теж. Мовляв, ти ж не з Палацу піонерів, Максиме! Чи сам зміркувати не міг?

А от не міг. Ідея з «довгостроковою консервацією» народилася несподівано, посеред розмови. Спонтанно, якщо зовсім по-науковому. Як і безглузда витівка зі скасуванням футбольного матчу.

Штикову лопату він узяв у господарському наметі, пляшку ж портвейну довелося купувати в сільмазі радгоспу імені Химерного, на що витрачено рівно півтори години.

— Череп! А точніше, шановна мадемуазель! — проникливо почав Максим, сидячи поруч зі свіжою ямою і підсвічуючи собі ліхтариком. — Насамперед повідомляю, що кістки я теж зібрав. Здається, усі, ми їх у кутку розкопу склали…

Максим не страждав типовою інтелігентською звичкою розмовляти сам із собою, але в даному випадку мав повне право вважати, що знаходиться в компанії. Крім того, ніч, пустельний степ, розрита могила, та й пляшка вже не повна… Хто осудить?

— Перш ніж поговоримо про наступне, дозволю собі представитися. Ім’я моє ви вже, ймовірно, чули. Залишається додати, що я студент третього курсу історичного факультету, копаю з чотирнадцяти років, справу цю люблю, сподіваюся років через п’ять стати заступником начальника експедиції і… І, між іншим, через вас я порізав палець.

Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і