Розділ без назви (41)

— I'm sorry, but screening has shown, that this man has the gun... You have to leave your gun, — звернувся він до Невінчаного.

Григорій, який не знав жодної мови, крім української, подивився на Гайдука.

— Доведеться залишити зброю, — переклав той.

Та нізащо. Вони ще зіпсують щось. Я краще побуду тут. їй-богу, Ігоре Петровичу. Ви самі з Басмановим розмовляйте. Мені не треба. Менше знаєш — краще спиш, бляха-муха.

— Гаразд, залишайтесь, — Гайдук пішов слідом за дворецьким, який кокетливо відставив убік пальчики й похитував стегнами, наче повія.

Басманов прийняв Гайдука у сліпуче білому, мармуровому з золотом круглому залі, який містився під головною баштою палацу: згори, з висоти сорока п'яти поверхів, лилося світло, либонь штучне, яке наповнювало простір блакитняво-сонячним серпанком.

Басманов сидів на високому золотому різьбленому троні, прикрашеному темно-червоними рубінами. Під троном, біля ніг Басманова сидів на сходинці отрок років десяти з золотим вінцем на голові, у гаряче-жовтій футболці з написом "Dzengiz-Saraj", картатих шотландських штанцях і кросівках "Nike". Сам Басманов виявився величним кістлявим старцем з довгою сивою бородою й сивими патлами, що вибивалися з-під високої бобрової боярської шапки; був у білій одежі, у правій руці тримав довгий посох-сокиру: голову відрубати було б важко, але пальці — цілком можливо.

Дворецький вказав Гайдукові місце для аудієнції — у двох метрах від трону. Згідно з протоколом, Гайдук похилив шанобливо голову й сказав:

— Дякую, ваша світлосте, за честь бути тут...

— Варрава, прінєсі кресло гостю, — наказав Басманов. — Ви сідайте, не треба стояти, — звернувся до Гайдука українською мовою, тільки трохи дивною, яка скоріше нагадувала білоруську; це звучало так: «Ві сідайте, не треба стояті. Радій вас бачіті». Хоча, можливо, це був особливий чернігівський мовний варіант.

— Я хотів з вами познайомитись, — хрипким басом завзятого курця продовжував Басманов, — бо мав причетність до вашого призначення. Гетьман дуже просив, щоб я погодився з вашою кандидатурою... Це був компроміс, бо я рекомендував гетьману призначити Руслана Фощенка на посаду міністра закордонних справ. А гетьман вагався.

— Дякую за підтримку, — знову чемно схилив голову Гайдук.

— Я багато чув про вас, — сказав Басманов, пильно вдивляючись в Гайдука. Погляд був колький, вицвілі очі боярина ховалися за сивими бровами, але Гайдук, намагаючись не відводити погляду від Басманова, відчув тривожне випромінювання, що йшло від цієї людини, наче від зголоднілого вовка, який шукає собі поживу. — Мені здається, що ви людина раціональна, не піддаєтеся цим облудним теоріям існування окремого українського народу. Це — мотлох двадцятого віку, всі ці ідеї Леніна і Вудро Вілсона про самовизначення націй.

Гайдук мовчки слухав Басманова.

— Буду відвертий, — Басманов знову кинув на Гайдука гострий погляд. — Надходить час великих історичних рішень. Махун надто старий і дурний, щоб це зрозуміти. Він ще грається в Україну, оточив себе ідіотськими декораціями патріархального минулого, не розуміючи, що України вже немає. Всі гетьмани, всі президенти, всі правителі України були зрадниками. Чому? Тому що ідея самої України була зрадницькою від самого початку до кінця. Україна — це міф, це вигадка сепаратистів, це витвір польських, Ватиканських, німецьких і американських агентів — для того, щоб роз'єднати, принизити великоросійський народ. І ми повинні покінчити («повінні покінчіть») з цією історичною несправедливістю. Від вас буде багато чого залежати... Ви це розумієте ?

— Боюсь, ви перебільшуєте мої можливості, — смиренно мовив Гайдук. — Я людина нова, недосвідчена.

— Це — Ніколка, — не звертаючи уваги на слова Гайдука, Басманов нахилився до хлопчика, заглибленого в комп'ютерну гру. — Він буде російським царем Ніколаєм Третім. Правда, Ніколка?

— Правда, — впевнено відповів хлопчик, не відриваючись від екрана. — Данціг — це російське місто?

— Звичайно, — сказав, подумавши, Басманов, і знову повернувся до своєї улюбленої теми:

— Які уроки дало нам двадцять перше століття? Урок перший: всі форми національної державності часів вісімнадцятого століття виявилися нежиттєспроможними. Національні держави вмирають на наших очах. Подивіться на Францію, Іспанію, Німеччину. Хто виживає? Великі імперії — безнаціональні, не поділені на етнічні клаптики. Ви жили в Америці. Хіба ви не бачили, що вона стала однією з провідних країн світу завдяки імперському формату, де всі — незалежно від національності й релігії — американці. Так само Китай, Індія... Росія, Україна, Білорусь і Казахстан мають шанс вижити, тільки створивши потужну слов'янсько-тюркську імперію. Чорна Орда дає нам такий шанс. Імперія, яка примусить здригнутися світ від своєї сили і величі.