Розділ «Життя та смерть Сергія Кабана»

– А пасажир?

– Родича везу, підробити на виноградниках.

– Хай вийде з машини. Покажіть ваші речі.

До Керченської переправи Кабан пережив п’ять перевірок: документи, вийти з машини, покажіть речі, двічі його просили пройти в ментівські будки, щоб перевірити реєстрацію і час перетину кордону по комп’ютеру і чи не є він у розшуку, все одне і те ж, довго й утомливо. Таксист мав рацію на сто відсотків – без еміграційної карти його закрили б на першому блокпості. Кабан ледь не падав з утоми, сильно боліли бік і живіт, він змінив ще три футболки – спасибі, Тимофійович здогадався взяти декілька штук. Після третьої перевірки сили настільки покинули Кабана, що він перестав хвилюватися: байдуже віддавав паспорт, байдуже відкривав сумку. Йому здавалося, що все це – довгий безглуздий сон, він просто спить у машині Тимофійовича, яка несе його крізь зоряну холодну вересневу ніч додому, а менти і шмони йому сняться, як ті п’ять небіжчиків у камуфляжі з моргу. І все, чого він боявся, так це запитання: «Ну і де ти заховав свій кулемет, Кабане?» Його тішило, що жоден мент не знайшов військового квитка, який він засунув у газети кросвордів, поклавши їх на самий верх сумки. Але інколи Кабану здавалося, що і військовий квиток – це теж сон, і сам він – сон, який йому сниться.

У проміжках між ментами і провалами свідомості Кабан розповідав Тимофійовичеві про свої пригоди. Той кивав головою і цокав язиком:

– Яку херню придумав, яку херню – між собою воювати!

Кого той мав на увазі, Кабан не запитував.

Зате на переправі Кабан поспав. Море знову штормило, від порома тягнулася величезна, як хвіст комети Галлея, черга, яка дійшла до них лише через тридцять годин.

На Чонгар вони приїхали вранці. Кабан уже втратив лік дням, пам’ятав чітко лише те, що з моргу він вийшов дев’ятого вересня. І коли Тимофійович мимохідь сказав, що сьогодні 12-е число, щиро здивувався і перерахував: доба на «Успенці» в очікуванні Тимофійовича, і дві доби, виявляється, зайняла дорога? Він не врахував у своєму внутрішньому життєвому календарі цих довгих годин. Коли їхали Кримом, Кабан жадібно дивився у вікно, згадував, думав, запам’ятовував, розуміючи, що наступного разу потрапить сюди не скоро, якщо взагалі потрапить. Запитав у Тимофійовича, як живеться при новій владі:

– Нічого, – відповів той, – живеться нормально. Особливо пенсіонерам і бюджетникам. А так, звичайно, життя немає – ні тобі сезону, ні курортників. Нецікаво, та й дихається неспокійно.

– А Путіна тут люблять?

Тимофійович покосився на Кабана, ніби той запитав щось непристойне:

– Обожнюють.

Коли під’їхали до пропускного пункту на Чонгарі, батько і дружина вже чекали Кабана на українській стороні. Тимофійович утомлено схилив голову на кермо – він був у дорозі на добу довше і мало не в два рази був старшим Кабана за віком, але тримався по-молодецьки. Кабан подивився через лобове скло на яскраво-синє свіже кримське небо. Радості він не відчував, швидше тривогу і чергову небезпеку. Не кваплячись, виліз з автомобіля, вдихнув прохолодне повітря, глянув на спортивну куртку, чи не проступила кров через бинти і футболку, розім’яв ноги і пішов, не поспішаючи, засунувши руки в кишені спортивок, до пропускного пункту:

– Доброго ранку, зьомо, – звернувся до погранця. – Як служба?

– Здоров’я бажаю, – прикордонник не виглядав так свіжо, як небо.

– Де тут пішохідний перехід на ту сторону?

– На Чонгарі пішохідки зараз немає, звідси – лише машиною.

– А як же люди ходять? – здивувався Кабан.

– Вони не ходять. Вони їздять.