Розділ «1396. Повернення»

– Тебе в труну класти не будемо! – пожартував Павло.

– Тьху на тебе, тіпун тобі на язика! – образився Петруха. – Я ж серйозно: як мені додому дістатися?

– Як і домовлялися – відвезу туди, звідки забрав. Лади?

– Лади. У мене в Многопіллі братуха двоюрідний, тож буде привід гроші витратити.

– На ось тобі, Петрухо-братухо, надягнеш: гумові рукавички, маска. Про всяк випадок я її медичним розчином побризкав, щоб не так смерділо. Все, ходімо. За мною ступай, – вони обережно, пригинаючись, рушили уздовж посадки до старого колодязя.

У пітьмі Павло орієнтувався легко. Давався взнаки підлітковий досвід, коли вони з хлопцями бомбили продуктові кіоски, за що він і дістав термін по малолітці. Після відсидки він із криміналом зав’язав, але зв’язків не втрачав – у селищі дві третини чоловіків мали ходки. Побувати на зоні для донбасівського хлопця – це однаково, що в магазин за хлібчиком сходити, жартував удома.

– Ось вона, бачиш? – він трохи притримав Петруху, який рвався до справи, рукою. – Тут поспіх непотрібний, зрозумів? Акуратно давай підкопуй по краях – там людина лежить, а не скриня з золотом, і, можливо, навіть не одна людина. Не тикай ти так лопатою, я тобі кажу, мені його матері пред’являти.

– А ми якого брати будемо, якщо їх двоє там?

– Не бійся, не переплутаємо, – упевнено сказав Павло, і сам, ставши на коліно, почав теж підкопувати могилу.

Вони копали рихлу, в’язку після дощу землю. Спочатку зробили невеликі підкопи по периметру, потім почали знімати шари зверху.

– Слухай, давай просто викопаємо його, вже півгодини возимося! – не терпів Петруха. – Хто там придивлятися буде, він же однаково вбитий!

– У нього лише півчерепа немає, а так він весь цілий. Мені чоловік сестри його розповідав. Копай мовчки!

Нарешті лопати вперлися в щось м’яке.

– Тепер зовсім акуратно, – Павло дістав із наплічника автомобільну щітку і почав чистити обличчя небіжчика від землі. – Присвіти сюди тихенько ліхтариком. Наче він, півголови немає, все правильно. Витягаємо. За руки лише різко не смикай, можуть відірватися, давай, за одяг тягни, там ще підкопай трохи, отак, отак, отак…

Через декілька хвилин труп був вийнятий з неглибокої, не більше півметра, могили, і укладений на рядно.

– Лягай, – раптом зашипів Павло, – давай швидше! – і з силою нагнув Петруху вниз. – Тихо, дивися! – до них дорогою з боку села наближалася машина, не доїхавши пари сотень метрів, зупинилася.

– Ось тут вони, дві могили, – голосно розмовляли між собою двоє чоловіків, які вийшли з джипа. – Сьогодні один тип до голови приїжджав, запитував про цих укропів. Обіцяв завтра зранку з грішми повернутися.

– А не підуть вони сьогодні вночі копати?

Петруха і Павло щодуху втиснулися в землю.

– Агов, ану посвіти туди дальнім! – звернулися до водія, і той включив дальнє світло і розвернув машину поперек дороги. – Ні, немає там нікого. Та і не ризикнуть вони копати вночі. Навіщо, якщо можна все нормально вирішити? Поїхали. Ми їм краще «доброго ранку!» завтра скажемо, – обидва заіржали і сіли в машину.